„Ми повинні дякувати Волині за те, що зберегла для України дух українства”, — написав мені у 2002 році Михайло Свергун. Думається, колись Україна це усвідомить...
Петро БОЯРЧУК
Серед листів, повідомлень і звісточок, що надійшли перед Новим роком та Різдвом з поклоном для Волині і словами вдячності й поваги, адресованим нашій газеті з-за меж області, лист Галини Сорочак зі Стебника на Львівщині близький насамперед тим, що народилася жінка в Ковелі. Торік написала мені: „Нехай нас, тоді юних, часто навіть неповнолітніх учасниць нерівного того змагання тепер називають, як хочуть, але ми до кінця життя збережемо шану і любов до Української Повстанської армії, бо то була єдина армія, яка боролася за незалежну українську державу”. Тим часом наступного листа спонукав її написати гіркий спомин про Різдво 1953-го.
„Ешелон з Рівного, — розповіла, — ішов на Київ. Паровоз, прорізуючи темряву передріздвяної ночі, важко сопів і хрипло відганяв когось гудками подалі від колій. Причеплений у хвості пасажирського потяга заквагон нещадно розгойдувався, скрипів і шарпався, неначе хтів відірватись і закотитися на черговій якійсь станції у глухий тупик. Нарешті серед конвоїрів почулося: „Кієв”. А за тим наказ: „Вихаді!” Був ранок. Мій перший різдвяний ранок в неволі. Попереду були судом призначені мені, як кара за любов до України, 25 літ таборів. Морозний вітер наскрізь пробирав і без того замерзле тіло, майже літній одяг не тримав тепла, а подерті чоботи на босу ногу сковували ходу. Конвой квапив: „Бистрєє, нє на прагулку приєхала!” Завезли до пересильної тюрми. Там вштовхнули в загальну камеру, що зустріла важким зіпсутим повітрям і десятками очей. Я, розгублена, не знала, що сказати. Згадавши про Різдво, привіталась: „Христос народився!” „О, дєвкі, сматрітє, к нам святошу какую-то подбросілі!” – враз загуділа камера голосами ув’язнених за „побутові” злочини. Але пробилося через їхнє гудіння із верхніх нар: „Славім його!” Притулившися до Олени, я, зігріта її усмішкою та доброю увагою карих її очей, здається, уперше після арешту спокійно заснула. Може, додала того спокою колядка, що її тихесенько заспівали всупереч забороні наглядачів. Горлати сороміцькі куплети нашим однокамерницям вони чомусь не боронили... Через кілька днів Олену викликали „с вєщамі на виход” і наші шляхи розійшлися назавжди. Та кожен наступний різдвяний вечір заглядав мені в душу її очима”... А лист стебниківця Романа Пацули, з котрим запізнався я трохи давніше, був цього разу стриманим. Услід за вітальними рядками повідомив: не діждав до Нового року і відійшов у Стебнику в засвіти його побратим по боротьбі в лавах УПА, а потім і по колимських табірних поневіряннях, мій теж давніший знайомий Іван Слюсар. Їхні імена з’явилися на сторінках „Волині” у зв’язку із публікацією серії „Табірних історій” в другій половині дев’яностих років минулого століття. У 1990 році обоє приїздили у складі делегації від осередків Спілки політв’язнів та Братства ветеранів ОУН — УПА Дрогобицького району Львівської області у Новий Загорів Локачинського району, аби уперше після 47 років замовчування і всупереч волі тодішньої влади вшанувати пам’ять повстанців, котрі полягли тут в нерівному бою з гітлерівськими окупантами. Уродженець Прикарпаття Іван Слюсар за гітлерівської окупації волею долі потрапив на Волинь, де і став вояком УПА. Ще тоді, у вересні 1943-ого, він у складі відділу під командуванням Остапа поспішав із Надбужжя у Новий Загорів з поміччю героїчній чоті Берези, але дійшли тільки до Завидова і бій закінчився. Я не раз переконувався в тім, що ми, журналісти суто регіонального, здавалось би, видання, часто навіть не підозрюємо, якими шляхами газета наша мандрує іноді далеко за межі області, а навіть і за межі України, зрідка повертаючися звідтам схвильованими відгуками. Ось так, прочитавши якось про материнський подвиг Олени Ступак із Пустомитів Горохівського району, корінний мешканець Преображенки на Дніпропетровщині Михайло Свергун, написав: „В моїй свідомості завше... ця звичайна земна і Велика Матір, яка, рятуючи від смерті, пронесла дитя через холод і голод, через ліси, річки, болота і совєцьке зло, що слідкувало за своїми жертвами невсипущим оком”. Михайло Васильович пережив голодомор 1932 – 1933 років та репресії комуно-більшовизму, від яких родина його втратила близько двадцяти осіб. Пройшов він і крізь Другу світову війну. А до Волині, визволяючи яку від гітлерівців, був поранений під Ковелем, прикипів власною кров’ю. На початку дев’яностих тоді ще суща серед нас горохівчанка Марія Карпунь сказала: „Ви знаєте, я і тепер спохвачуюся, що квітку якусь боюся зірвати, чи від полотна крайку відрізати. Мене ж засудили за те, що збирала для УПА лікарські трави, заготовляла повстанцям бинти. За це потрапила до каторжанських таборів у Норильськ”... Від Марії Карпунь довідався про табірну поетесу Стефанію Чабан. Але тільки через десять приблизно літ розшукати її, уродженку Самбірського району, котра після сибірських поневірянь живе на Київщині, допоміг щасливий випадок та чіпка, як то кажуть, пам’ять постійного читача „Волині”, мешканця Підбереззя Горохівського району Петра Бриняка. Так зав’язалося листування. А шостого січня пані Стефа, як не раз вже бувало, зателефонувала. Привітала, висловила найщиріші побажання з нагоди Різдва Христового, ще раз подякувала за те, що наша газета по суті відкрила творче її ім’я для широкого загалу. А, власне, — за ту добру увагу, на яку в післятабірному житті до літературної своєї праці навряд чи коли сподівалась. Я ж мимоволі пригадав один із її віршів, що його, без сумніву, можна було би назвати різдвяним листом, аби не адресувався туди, куди пошта листів не доносить. Мій таточку, татку, вітайте сирітку, Я Вам на могилу з ялиночки вітку Приношу думками з чужини в чужину... Згадайте Свят-вечір і рідну Вкраїну. Лише чотири рядки, а за ними такий безмір людської трагедії!.. Аби збагнути це, досить уявити молоду каторжанку, котра з єдиного на рік листа (більше „режимниці” не дозволено) довідалася, що за її, доччину, „провину” совєти вивезли на сибірське якесь спецпоселення рідних. Що батько її десь там вже й дочасно помер, але вона не може навіть співчутливе слово наразі туди відправити. І тоді лине розпукою в піднебесся: „Мій таточку, татку...” Річ не в тім, що в післятабірному житті поетеса Стефанія Чабан (у заміжжі – Гаваль) не відбулася, очевидно, з тієї ж причини, яка „на волі” заважала Марії Карпунь навіть „крайку відрізати”. У таборі її вірші надихали українських дівчат тією снагою, яка допомагала їм переходити через усі труднощі. А голос пані Стефи, що звучав у телефонній слухавці, був утомленим і чимось нагадував голос горохівчанки Галини Павлюк, котра напередодні переказувала мені новорічні та різдвяні вітання для „Волині” від згадуваної свого часу в матеріалах нашої газети уродженки села Скриголове Горохівського району Антоніни Савчук, двоюрідної її сестри. Потрапивши по війні з родиною на спецпоселення на російську Північ, Антоніна там і залишилася, ставши в заміжжі Івановою. „Скажіть, пане Петре, — запитувала Галина Павлюк, — чи хоч колись українців, репресованих за те, що хтіли Україні незалежності, у незалежній вже Україні державно визнають і пошанують?” Що ж міг сказати?.. Хіба те, що невдовзі після Помаранчевої революції лідер донедавна Аграрної, а тепер вже Народної партії Володимир Литвин заявив: “З подібним визнанням поспішати не треба”. Що й очільниця „Батьківщини” Юлія Тимошенко, судячи з повідомлень у пресі, десь сказала: аби визнати національно-визвольну боротьбу минулих літ, треба щодо кожного з її учасників провести ретельні перевірки (наче мало було їх в минулому?) Що, дивлячись на таку от „підтримку” жертв імпер-більшовизму в їхньому прагненні історичної справедливості, і Віктор Ющенко якось вимучено, наче крізь біль, заговорив про примирення тих, хто йшов за незалежну Україну на смерть, із тими, хто їх на смерть тую засуджував і гнав? „Ми... повинні дякувати Волині за те, що зберегла для України дух українства”, — написав мені у 2002 році Михайло Свергун. Думається, колись Україна це усвідомить.
