Віктор та Ірина Семенюки із села Рудка Маневицького району в один день підписали контракт зі Збройними силами України.
«Найважче – вперше одягнути бронежилет і пройти з ним два з половиною кілометри»
Батько з донькою в один день пішли на контрактну службу в Збройні сили
Віктор та Ірина Семенюки із села Рудка Маневицького району в один день підписали контракт зі Збройними силами України і вже майже рік обоє служать в зенітно-ракетному полку. Вони повернулися із зони проведення ООС на першу ротацію в м. Володимир–Волинський. Позаду в них – вишкіл у навчальному центрі «Десна», а в Ірини ще у навчальному центрі військ зв'язку в Полтаві, і місяці виконання завдань на Луганщині в зоні проведення ООС.
– Я розрахувався із Маневицької ВК–42 й пішов до військкомату стати на облік, де й запропонували мені службу за контрактом. Спочатку завагався. Приїхав додому й розповів доньці, а її це так зацікавило, що невдовзі ми з нею вже разом поїхали у військкомат й обоє підписали контракт, – розповідає Віктор Семенюк, який про професію військового ніколи й не думав, хоч на строковій службі в збройних силах був. Повернувшись тоді з Криму, де служив у десантних військах, аж ніяк не планував пов’язати своє життя із армією. Обрав фах лісівника, та, закінчивши Шацький лісотехнікум, пропрацював у цій галузі недовго.
– Якби тато й не пішов, я підписала б контракт сама, – з усмішкою додає його сміливиця–донька, яка поєднує військову службу із навчанням за індивідуальним графіком у Луцькому коледжі рекреаційних технологій і права на факультеті «Фізична культура і спорт». Після закінчення восьмого класу ЗОШ І-ІІІ ст. села Будки, юнка пішла вчитися в Княгининівський ліцей–інтернат й мріяла працювати в поліції.
«Що найважче, а що найприємніше для тебе на військовій службі?» – запитую вісімнадцятирічну Ірину, спілкуючись із нею по телефону. Кілька секунд роздумів, і дівчина, сміючись, відповідає: «Найважче було – вперше одягнути бронежилет і пройти з ним два з половиною кілометри. В мене було таке відчуття, що втрачу свідомість, аж голова крутилася й нудило… Але йшла і думала: «Треба, він буде захищати моє життя…»
Зауважує Ірина, що в армії не існує поняття «не можу» – часом через силу, через сльози, а таки мусиш виконувати поставлені завдання.
Із задоволенням навчилася вона тонкощам професії військового зв’язківця, приємно було здобути й різні військові навики, зокрема, опанувати стрільбу з різних видів зброї. Найбільше їй із усіх завдань запам’яталося психологічне випробування «обкатка танком» в навчальному центрі «Десна» – умовне знищення особовим складом бронемашини за допомогою навчальної гранати.
– Потрібно було сховатися в окопі, над яким проїжджав 34–тонний танк, а після цього кинути в нього гранату й обстріляти автоматною чергою, – розповідає дівчина, додаючи, що ті відчуття просто неможливо ні описати, ні забути.
Розповідають Семенюки, що нині на контрактній службі в збройних силах все злагоджено, скрізь дисципліна, кожен має мати достатню фізичну підготовку й багаж знань зі своєї ділянки роботи.
Віктор та Ірина Семенюки із села Рудка Маневицького району в один день підписали контракт зі Збройними силами України і вже майже рік обоє служать в зенітно-ракетному полку.
– Всі знають, як і які завдання повинні виконувати. Ми відповідаємо за безпеку й оборону повітряного простору, – ділиться Віктор Іоникійович, який був у зоні проведення ООС стрільцем–зенітником.
Служачи в одному полку, батько з донькою мали змогу на сході України час від часу бачитись, спілкувалися по телефону, підтримуючи одне одного.
Віктор Семенюк– А ми з Ірою вже якось були у Маневицькій районній газеті «Нова доба» на першій сторінці… – зауважив пан Віктор в розмові зі мною. – Донька – перша дитина, народжена в Маневицькому районі в третьому тисячолітті, 2 січня 2001 року. Тоді вона була на фото ще в маленькому згорточку…
Відкриваю підшивку газети й знаходжу світлину щасливого подружжя Семенюків із донечкою і медпрацівниками, причетними до її появи на світ. Й назва статті Тамари Мельниченко «Рости, доню, батькам на втіху – Вітчизні на славу». Виросла доня… І хто ж тоді міг подумати, що в нашій країні буде війна і 18-річною піде ця новонароджена дівчинка своїй Батьківщині на захист...
– Часом було дуже важко, але не шкодую, що пішла на контрактну службу. Я дуже багато чому тут навчилася. – зауважує Ірина. – Наш командир завжди повторює, що армія для молоді – хороший старт. Це виховання дисципліни й самоусвідомлення, а на майбутнє – соціальні гарантії й пільги. На контракт зазвичай іде національно свідома молодь, готова віддати частинку себе, свого часу й роботи задля благополуччя й миру в нашій країні.
Юлія МУЗИКА
