Він належить до когорти тих лікарів, котрі зробили своє ім’я в медицині без блату, хабарів чи “заспинної” підтримки...
Він належить до когорти тих лікарів, котрі зробили своє ім’я в медицині без блату, хабарів чи “заспинної” підтримки. Сьогодні він, авторитетний хірург, член Європейської асоціації судинних хірургів, утверджує власне ім’я в політиці. Наша розмова — з лідером фракції “Батьківщина” в Луцькій міській раді Володимиром Литвинюком.
Олександр ПИРОЖИК
— Володимире Феодосійовичу, як вам, простому хлопцю із села Вишнів на Любомльщині, вдалося стати авторитетним лікарем? — У сім’ї я був п’ятою дитиною з шести. Власне, моя мама, Марія Остапівна, народила восьмеро дітей. Двоє померли ще маленькими, бо тоді була велика проблема з ліками... Мабуть, це й підштовхнуло мене до вибору професії. Я пішов у медицину, закінчив Любомльське медучилище, потім — робота на Дніпропетровщині, армія, після цього вирішив вступати в Донецький медінститут. Батьки зібрали мені на дорогу 120 карбованців (на той час для села, де в колгоспі платили по 12 карбованців у місяць, то були величезні гроші!), — і я пішов на самостійні хліба. Першим ділом, що я зробив, коли приїхав у Донецьк, — влаштувався на роботу. І лише після цього почав готуватися до іспитів, здав їх успішно і вступив з першого разу. — Тобто, ви з тих людей, хто “зробив себе сам”? — Усе життя я дуже багато працював. Усі роки навчання в інституті підробляв у терапевтичному, нейрохірургічному відділеннях, брав участь в операціях, займався науковою роботою. Спав через день, бо мав у місяць 13–14 нічних чергувань. Словом, практику пройшов відмінну. Власне, працювати батьки привчали нас з дитинства. Першим моїм обов’язком стало те, що довелося пасти гусей. То ще до школи. А вже коли пішов у перший клас, мені довірили випасати череду. В другому класі випасав колгоспних телят — від того сім’я мала поміч, за це машину сіна тоді давали. Пам’ятаю, за старанну працю колгосп подарував мені, малому, справжній годинник “Зоря” — я довго не міг натішитися... — Чим найбільше вам запам’яталося дитинство? — Насамперед тим, що було босоногим. Взуття ми, сільські хлопчаки, одягали лише тоді, коли вдаряли морози і насипав перший сніг. А весною, тільки-но він сходив, я вже бігав по землі босоніж, відчуваючи п’ятами її життєдайну силу. Рідна сестра вашого головного редактора Антоніна Дорофіївна була моєю улюбленою вчителькою. Вона навчала нас геометрії, розповідала, що для того, аби швидко й правильно розв’язати задачу, треба поглянути на неї з усіх сторін, уявити в об’ємі. До цієї методи я привчив і своїх дітей Анну та Юру. І дуже здивувався, коли одного разу донька заявила, що за таким же принципом стала вирішувати не лише геометричні, а й усі життєві проблеми... — Якщо проблема обдумана всебічно, це справді допомагає уникати помилок. А чи має лікар право на помилку? — Існує думка, що право на помилку має кожен. Але, на моє глибоке переконання, не лікар. Бо ціна його помилки — людське життя. Лікар, як і сапер, має право помилитися лише один раз. Якщо хірург кладе хворого на операційний стіл, то повинен бути стовідсотково впевнений, що робить правильно. Прислів’я — “Сім разів відмір — один раз відріж” — ніби спеціально складене про хірурга. Якщо він бере в руки скальпель, не може залишатися жодних сумнівів. Людина, яка лягає “під ніж”, має бачити цю впевненість і не мати в собі страху. Це дуже допомагає в проведенні операції. — Судилося спостерігати, як ви працюєте за операційним столом. Треба мати не лише силу волі та духу, а й фізичну витривалість... — Дарувати здоров’я може тільки здорова людина. Я завжди кажу про це своїм учням. Я загартовував себе з дитинства, займався всіма доступними для села видами спорту, брав участь у районних і обласних змаганнях, займав призові місця. Мав перший юнацький розряд з футболу, баскетболу, друге місце в області з лижного спорту. Причому я завжди все намагався робити по-максимуму. Якщо в командних видах спорту — то я завжди був капітаном, якщо в одиничних — викладався настільки, наскільки міг. — Чи бувало, коли під час операції не знали, що робити далі? — Від цього ніхто не застрахований. Якось мав екстрений виклик у Камінь-Каширський. На операційному столі — дужий молодий чоловік, спортсмен, на якого напали грабіжники. Коли став чинити опір, вистрілили в нього впритул, пошкодили органи малого тазу. Коли я побачив, наскільки вони пошкоджені, то зрозумів, що потрапив майже в безвихідь. Від кісток тазу куля пішла по колу і повибивала практично всі великі судини на одному рівні. Я затиснув їх краї руками, щоб не кровоточили, і наказав усім мовчати. Я думав. Думав чомусь не про хворого, а перебирав усі критичні ситуації, в які потрапляв. Колеги кажуть, що в такому стані я пробув довгих кілька хвилин. І таки знайшов рішення, узяв тканини, за допомогою яких ми відновили цілісність судин. Цей юнак таки вижив. — Вам завжди вдавалося перемагати хворобу? — На жаль, не все залежить лише від хірурга. Іноді від нього вже нічого не залежить. Але завжди є шанс, яким треба скористатися. Якщо залишалося 2-3 відсотки надії на успішний результат, я брався за такі операції. І саме хірургія навчила мене перемагати. Скажу без похвальби, а з гордістю: далеко не кожен лікар має таку кількість перемог, як я. Бо я завжди “веду” хворого до операції, готую його тіло і душу, заодно зважую власні сили, знання і досвід. Мої колеги можуть підтвердити сказане мною. — Люди кажуть, що в медицині процвітає хабарництво. Є чесні люди, та їх небагато. — Будьмо відверті. Якщо людина після того, як їй врятували життя, поставили на ноги, виписуючись з лікарні, приходить до лікаря подякувати — хіба це хабар? Я вважаю, що навпаки. Я б це знімав на камеру і всім показував, що прості люди цінують працю професіонала значно більше, ніж держава... Інша справа, якщо хтось вимагає від пацієнта якусь подяку ще до того, як його вилікували чи прооперували. Я називаю це не хабарництвом, а злочином. Може, занадто різко, але справедливо. Взагалі ж дурну славу про хабарництво серед лікарів породили чиновники від медицини. Це вони почали встановлювати такі “правила”. Саме через це я ніколи не погоджувався зайняти такі посади. Хоча пропонували, і не один раз. Але я залишився практикуючим хірургом. І публічно заявляю: мені не соромно дивитися в очі своїм пацієнтам. Моя совість чиста. — У вас яскраво виражені якості лідера. В чомусь їх зреалізували? — Я завжди в усьому звик бути першим. Ще зі школи. Ставши студентом, був командиром інтернаціонального студзагону, заступником секретаря комсомольської організації факультету, де навчалося дві з половиною тисячі студентів. Живучи в гуртожитку, був обраний головою студради. Потім, правда, відмовився від цієї посади, бо пішов проти волі декана, який хотів несправедливо покарати одного зі студентів. На зборах я захистив його, але сам змушений був піти із ради... Мабуть, від природи маю загострене почуття справедливості, не можу стерпіти, коли хтось чинить не по-правді... — Можливо, саме це й змусило вас піти в політику, вже двічі поспіль обиратися депутатом міської ради? — Образливо, коли бачиш, що в законі написано одне, а чиновники намагаються трактувати це по-своєму, підлаштовувати під власні інтереси, знайти шпаринку, через яку можна нібито законно провести беззаконня. Думаєш: чому прості люди повинні від цього страждати? І це змушує приймати рішення, йти у владу, щоб змінити такі підходи, тих, хто за багато років навчився маніпулювати законами. — Якісь цікаві епізоди з депутатської практики пригадаєте? — В депутатській практиці більше необхідного, бо постійно маєш справу з людськими болями і проблемами. Обурює і та несправедливість, яка існує в сесійній залі при нинішній владі. Були випадки, коли я мусив зупиняти агресивні випади з боку представників виконкому. Якось довелося поставити на місце навіть самого міського голову, коли той дозволив собі кричати на непокірного депутата. Підійшов до мікрофона і нагадав меру, що перед ним — депутат, а не його підлеглий. І наполіг, щоб міський голова вибачився... Після кожного такого випадку задавав собі запитання: якщо вони депутатів ні за що мають, то ким для них є прості смертні? І все зрозумілішим для мене ставало те, що такий стиль керівництва мусить відійти в минуле, що надходить час змінювати мера... P.S. Позавчора, 22 січня, міська об’єднавча конференція Блоку Юлії Тимошенко висловила вотум довіри і висунула кандидатом на посаду луцького міського голови Литвинюка Володимира Феодосійовича.
