Отож, минула революційна, груба, насильницька пора колективізації. Вже й ніби змирилися з оцією ломкою-різанням по живому, призвичаїлися. Хоча, хіба можна до такого звикнути і призвичаїтись?..
Продовження. Початок у «Волині» за 30 вересня
2. ВАЖКИЙ СПІЛЬНИЙ ХЛІБ Отож, минула революційна, груба, насильницька пора колективізації. Вже й ніби змирилися з оцією ломкою-різанням по живому, призвичаїлися. Хоча, хіба можна до такого звикнути і призвичаїтись? Пригадую господарювання селян-сусідів і батьківське. Поля засіяні, посіви чисті, межі рівненькі, ліси багаті на всяку дику поживність, сінокоси врожайні — два укоси збирали. Сажавки з рибою, річки з раками, сади з ягодами і пасіками, дороги обсаджені черешнями і вишнями. Веземо з батьком сіно додому, то по дорозі наїсишся черешні досита. На полі колосочка не знайдеш. Коли звозили снопи, підводи вистеляли ряднами, вкладали скирту акуратно, старались не ходити по колосках і так вивершували, щоб не замокли ні ожереди, ні скирти. Нічого говорити — вміли несвічани господарювати у своєму власному, приватному господарстві і працьовиті були. Не скоро ми будемо мати таких господарів. А як почались колгоспи... Посіви заросли свиріпою, будяками, пирієм, польовим маком. Як хто поля поміняв. На полях, не то, що колоски, — цілі жмути пшеничні валялись, півкіпки, скирти — порослі. Набереш на підводу 5—6 кіп, та подасиш на скирту — то вже й колосків у снопах мало лишилось. Стажування моє колгоспне почалось на конфіскованих у куркулів киратах. До роботи було не звикати. Вже під час літніх канікул щорічно «виганяв» 40—50 трудоднів. Ніби й не важка робота, але цілими днями під палючим сонцем ганяти коні по кругу — не так-то просто. А ще ж треба було зранку напасти худобу. Згодом були жниваркові коні. Коли від’їздиш пару тижнів верхи на конях в упряжці четвірок, то ще довго ходиш врозкарачки з набитим куприком. Але косарі, старші люди, жаліли нас. Мене вподобав Афанасій Мельник, Фанька Тодорів, як звали по-вуличному в селі, мій далекий родич по бабі. До чого був працьовитий, добродушний, господарський і справедливий — не було ціни йому. Ще семидесятирічного його просили грейдерувати дороги в селі, бо ніхто так не зробить, як Фанька. Виробляв він за рік по 600—700 трудоднів, а одержував копійки і кілограми. От хай нинішні зрівняють безоплатну нашу кріпацьку працю з сьогоденням. А було ж у родині Тодора (батька Афанасія) два сини, дві невістки і мали свій ліс — десь до восьми гектарів, стільки ж поля, сад, клуню, хату на два ходи, коней дві пари, худобу, косарки, молотарку. І жили в мирі і достатку. Все вже викорчуване і сліду нема від оселі і господарства. Таким би людям будувати пам’ятники по селах. Працьовитим, віруючим і чесним. Нас, юних ентузіастів, було декілька десятків у бригадах. У першій, центральній, постійно бригадири «заохочували» Анатолія Столярука, Ростислава Балема, Бориса Гетьманчука, Петра Глущука, Анатолія Гуменюка, Миколу Шемшая, Миколу Коцюрбу й інших. З них уже чотирьох заколола колгоспна стерня, не дожили навіть до пенсійного віку. Найважче було підліткам-причіплювачам. Висидіти на металевому сідлі тракторного плуга добу, вслідкувати вимілення плуга під гору, і заглиблення згори і на поворотах — не всі витримували. Ще до третьої години ранку можна примусити себе не заснути, а далі треба було прив’язуватись, щоб під плуг не потрапити. Не в одного пілотки і шапки були приорані. Добре, як ніч тепла, а як холодна — місця не знаходиш за штурвалом. Платили тоді непогано. Можна було заробити за місяць два центнери зерна і грошей. Це було при МТС. Згодом з’явились комбайни. Багато нас кинули школу, пішли в комбайнери, інші гарами відвозили зерно. А скільки-то треба було назбирати пуху кок-сагизу, натягати волокуш, награбати і звезти сіна, обламати кукурудзяних качанів. Відсотків 10—15 усього обсягу сільських робіт виконувались нами, підлітками і юнаками хліборобської праці. Тому-то й тікало багато з села від цієї каторжної, виснажливої праці на шахти, цегельні, цілину або з армії не повертались. Виснажливою була праця наших матерів на бурякових плантаціях. Їм мусили допомагати цілими сім’ями — від старого до малого. Треба було вручну вирвати бур’яни, просапати декілька разів. Руки пухли, спини пекли — але працювали. Восени викопували буряки вручну лопатою або копачем, обрізували, зносили в купи і вкривали землею. А вже взимку при невеликому морозі розбивали кагати ломами, сокирами, вантажили на машини і вивозили на бурякопункти. На відкритій машині сідають зверху два-три підлітки і їдуть розвантажувати. Сьогодні дивуємось — вік короткий. Дати таку працю на підлітків і дорослих тих же японців чи французів — то недовгий вік був би і в них. А нинішні наші молоді люди навіть армійських тягот не виносять. А ми все могли — ще й на старість покалічені і обкрадені. Безпаспортне, безоплатне, відновлене більшовиками і комуністами в 1927 році, а в Західних областях — у 1939-40 роках, кріпацтво й далі продовжується. І продовжуватиметься, поки при владі комуністичні за своїми поглядами і менталітетом кадри, які всіляко протистоять приватній власності на землю, фермерству, тому, щоб селянин справді став господарем на своїй землі. І ось школу закінчено — разом із трудовими університетами. Потрібно було думати, що робити далі. Маючи непогані оцінки, здав документи у Львівський політехнічний інститут на агрономічний факультет. Готуюся. Але незабаром одержую повістку з військкомату. Кінець усім моїм планам? Комісар Сенкевичівського райвійськкомату Баценков, до якого я звернувся про відстрочку на здачу екзаменів, був категоричний: — Нікакой отсрочкі, нам нужно прізвать за граніцу, на целіну. Іді і ожидай визова. Пішов. Перестав навіть готуватися до екзаменів. Вже декого з моїх однокласників забрали в армію, а мені все виклику нема. Іду у військкомат прямо до Баценкова. — Ти же просіл, — каже,—отсрочку. Ми тєбє далі. Дали то дали, а чого ж не повідомили? Я в інститут. Пізно! Всі потоки поздавали екзамени. Попрацював трохи в колгоспі і пішов в армію. Служба проходила в Калінінграді. Спочатку вісім місяців полкової школи, згодом сержант-вичислювач артилерійських стрільб полку. За службу одержав сімнадцять подяк і три відпустки. Вже на другому році служби почав готуватися в інститут. За викликом був відпущений на здачу екзаменів раніше. У солдатській формі здавав і набрав прохідний бал. Але вчитись стаціонарно так і не довелось. Батьки вже в літах, хата тече, бальки погнили, дах похилився, хлів теж. Вирішив перевестись на заочно і працювати. Це був 1960 рік. Організували комсомольсько-молодіжну бригаду по заготівлі торфу на компости. В ній працював тодішній завклубом, а нині Герой соцпраці Іван Федорчук. Копали торф цілу зиму. Робота важка, бо ж лопатами накопували декілька десятків тонн в день. Довелось спробувати всякої роботи — бути сівачем, вантажником, працювати на току, помічником комбайнера. Люди старшого покоління пам’ятають кукурудзяну епоху в сільському господарстві, ініціатором якої став Микита Хрущов. Був оголошений лозунг: «Кукурудза — цариця полів». І тільки квадратно-гніздовий метод вирощування. Знову організовуємо комсомольсько-молодіжну ланку. На цей раз — по вирощуванню кукурудзи на зерно. Складалась вона з працівників контори,сільської ради, культустанов і простих комсомольців та механізаторів. Всього чотирнадцять чоловік. Уклали договір з правлінням колгоспу на 10 відсотків натуроплатою. Ще на рівних площах можна добитися квадратів, нам же відвели горбисту місцевість. А перевіряючих повно, бо ж оголосили: «Кукурудза — партійна культура». Секретар парторганізації з поля не сходив. Бачить сівач Петро Сусь, що не дасть досіяти поля. — Зараз, — каже тихенько нам, — я продемонструю парторгу квадрати. Набрав у жменю насіння і, непо-мітно сипнувши насінини в лунки, показує йому, де квадрат. Заспокоївся парторг, а ми якось посіяли. Квадратів не вийшло, але сходи були добрі. Дівчата і хлопці змушені були полоти кукурудзу вручну. І що ви думаєте? Зібрали ми з цього поля добрий урожай, за що, як ланковий, удостоївся бути делегатом республіканського з’їзду кукурудзоводів. Михайло ШАДЛОВСЬКИЙ, пенсіонер.
