Монах, доброволець батальйону «Крим», наркозалежний: історія людини, яка шукає себе для інших

45-річний Євген тут уже пів року. 

Він шукав миру всюди: на війні, в монастирі, в реабілітаційних центрах, у лісі. Зрештою, в самому собі. Намагався зрозуміти світ навколо, прийняти себе таким, яким є. Боровся зі своєю одержимістю. Допомагав іншим повірити в себе. А сам — зневірювався й падав. А потім знову віднаходив віру і далі прямував своїм шляхом. Про це йдеться на сайті «reporters.media»

У дитинстві його найбільшою радістю був татів велосипед «Україна», на якому вони разом їздили до моря. Тоді Євген був щасливою і безтурботною дитиною, яку тато вмощував на раму ровера та віз на західне узбережжя Криму. Море, вітер, велосипед і свобода були його найбільшими дитячими радощами. Це був його тихий і благий час із самим собою.

— Я потрапив у «Назарет», бо не міг навіть умерти. Мені хотілось померти, а не виходило.

Колишній пластун, студент-богослов, монах, доброволець батальйону «Крим» з медаллю за звільнення Маріуполя, наркозалежний. Сьогодні Євген безперервно шукає мир. І власний мир він, здається, знайшов. Проте для зустрічі з самим собою йому довелося пройти довгий і подекуди дуже темний шлях.

Вживанню наркотиків посприяли дитячі травми

З дитинства Євген не ладнав із батьком. Приємними спогадами лишилися здебільшого тільки татів ровер та подорожі малим до моря. Як каже Євген, тато виховував його надто суворо. Перегинав палицю в обмежуванні особистої свободи. Євген був першою дитиною в сім’ї, тож надмірною строгістю батько хотів зберегти усі Євгенові таланти, котрі проявлялись у нього вже змалечку. Попри таку вимогливість до сина, батько усе ж прагнув, щоб той не полишав свого пориву до творчості. 

— Я колись захоплювався фотографією. І тато придбав усе потрібне обладнання, щоб я міг фотографувати. Він бачив, що це мені вдається, а тому підтримував у цьому, хоча водночас намагався обмежити мої інші внутрішні прагнення. Як-от забороняв вдосталь гуляти надворі з друзями, робити те, що інколи хотілось мені, а не йому. Звідси й був мій непослух. Моя недовіра до нього.

Євген каже, попри все, тато визнавав, що син у нього талановитий. Батько так сильно хотів зберегти й розвивати усі Євгенові здібності, що перейшов межу в суворості виховання.

Євгенове життя стрімко котилося донизу. Рідні остаточно відсторонилися від нього, припинили спілкуватись, підтримувати. Роботи не було, як і бажання робити щось корисне. Він намагався забути все, що трапилося з ним, але спогади міцно тримали за минуле. Згодом у Євгена виявили туберкульоз. 

Боротися із залежністю — це безперервно контролювати себе. Контроль над собою дає шанс чітко знати свого ворога в лице, а відтак розуміти, коли він наступає, а коли відступає. Це найголовніше. Вилікуватися від наркотиків — означає навчитися цілковито володіти своєю свідомістю, бажаннями та пристрастями.

— Я був алкоголіком. Наркоманом. Злодієм. Усе найгірше, що може бути в людині, було в мені. Я потопав у власній темряві, був цілковито безпорадним перед власною залежністю. Це було найстрашніше — ворог, якого я не знаю в лице. 

Попри все, в Євгена з’явилася сім’я. Народився син. Але разом родина протрималася недовго. Згодом дружина забрала дитину й поїхала у Прибалтику. Відтоді Євген не бачив сина.

Війна

У 2014-му, немічний перед безликим ворогом, Євген кинувся боротися з ворогом явним. Утік від себе — на війну. Фронт видавався йому єдиним порятунком від власної залежності.

Євген пішов добровольцем у батальйон «Крим». Пройшов навчання на Яворівському полігоні, а потім долучився до українських розвідників-снайперів. Коли запитую про війну, очі його наповнюються якоюсь невимовною втіхою. Не за себе, а за ідею, яка надихала його воювати.

— Я відчував, що моя особистість іще не стерлася вщент. У мені ще жив той Женя, який любив людей, Бога, світ, життя. Вірив у добро і людей. Вірив у перемогу. Любив свою країну. Може, це звучить пафосно, але я патріот. Мені так здається. Цей патріотизм допоміг мені тоді хоч якось виринути з тих темних глибин, де я міцно зав’язнув.

Ми розвантажували вагони з тілами хлопців, бачили, як батьки приїжджають їх забирати. Підписували тіла. Мене дуже торкала кожна смерть, особливо тих, кого знав, із ким сидів у окопах. І хвороба знову прокинулась. Почав поволі вживати наркотики, коли не ходив на бойові завдання. Але під час виконання не вживав. 

— Знаєш, що мене тоді найбільше зламало? Був лютий 2015-го, дикий мороз пробирав до кісток. Ми патрулювали навколо Попасної. Там постійно відбувалися зіткнення та стрілянина. Нелегальна зона для місцевих, які все одно час від часу ходили тією дорогою по хліб, ковбасу. Потім бачу десь за два кілометри від нас на обрії дві постаті. Йдуть поволі, ніби заблукали. Наближаються. Дивлюсь — стара років вісімдесяти тягне напівзламані санчата. А поруч із нею дівчина років двадцяти трьох із півторарічною дитиною. Санчата навантажено харчами та одягом, щось час від часу випадає, і стара постійно нахиляється і підбирає. Докупи складає. А в них за спиною гатять «Гради». Дитина плаче, змерзла. І вони мерзнуть. Голодні, настрашені, тягнуть на тих санчатах своє життя далі. Я тоді довго думав про тих нещасних людей. Згадувати їх було навіть болючіше, аніж смерті солдатів.

Його мета — повністю подолати залежність, а далі — залишитись у «Назареті», стати консультантом чи соціальним працівником реабілітаційного центру. Обов’язково займатися масажем, адже він дуже допомагає під час тілесної ломки залежних. Чи пораненим на війні.

Із Богом Євген знову примирився.

— Бог живе не тільки у стінах церков. Бог живе тут і зараз. Там, де ти є. Де є ми. Де є добрі люди. А їх ого-го як на світі багато.

Єва Райська