«Бабо, дайте хліба з цукром!...». Історія на вечір

Баба каже, що я лиш глисти годую. Я ніяк не уявляю як мож таке думати, але бабі перечити не конче.

Я мочу собі хліба з цукром. Краю дарабу білого, мачєю одним боком у видро, мокрими пушками беру цукор з миски і щедро сиплю на хліб.

Літо кличе. Всьо липне.

Я йду.

З колгоспу виїжджає ГАЗ-24 і з усієї третьої передачі попри нашу хату сипле мені на цукор порохів.

Хруськає. Крілики з клітки співчутливо махают вусами і румиґают. Я стою коло воріт і примружено обзираю життя.

Баба фист гримнули дверми, і я крижми чую ґралі позад себе: моя баба вміє так дивитися, як ніхто.

– Хто тебе вучив такої, га? Хто тебе вучив пхати хліб у видро з водов??!!, – кричит з порога, не вітримує.

– Тато.

Баба дуже сильно сумнівається в моїх словах і чогось іде д мині.

– Ніякого толку коло хати, лиш би позьму іку робити, що за дівчєтко Бог післав, то най сі преч каже! - баба театрально підоймає руки і лупає себе по боках, аж півка підлітає.

Я сиджу на сливці. Баба не досєгне.

Що той преч мав казати, я не зрозуміла, але баба зачепила за живе нас обох: і мене, і преч.

Плюю на сливку-дрислєнку, втираю в штани, і думаю чого то з мене толку нема.

– Ба, де дідові міхи з-під бульби.

– Я тобі дам міхи, я тобі зараз такі міхи дам, що ну!

Я хочу зібратися з думками. Але ні одна на збори не приходит. 

З затєтим відчуттям бабиної необ’єктивності йду до стодоли.

Я найшла міхи, витріпала,  вирушаю в дорогу.

Ви знаєте, яке то колгоспна конюшина? То така коло хати не росте. Там мякенька, волога, ласкава до рук, як шовк. Красти колгоспну конюшину то так, якби ти Боні і Клайд, і ти кришуєш тепер всю вулицю, і романтика сурових днів. Бабин преч каже, що я не помпа від ровера. Це спонукає мене до дії і аудиторії, і я повертаю по Боні. Боні спит на бамбетли аж му нитка повисла.

– Бодя, Бодь!

– Шооо…

Богдан недовольний і злосний на мене. Від вчора. Богданова баба вчерашної днини тоже буянила: заставила його їсти рисову кашу. І він мені заплатив 20 копійок, аби я за него з’їла. Бодя в дефолті, а він то не любит.

– Пішли по конюшину.

– Ти хоч би тебе зловили?

Я виходила з «бобіка» як авторитет, оркестра, правда, не було, але сусідські пацани ваговито мовчали.

Бодя робит мені немислимий комплімент.

Колгоспне поле величезне. Ми причікаємо посередині. Вечоріє.

– Бодя, а шо як «бобік» над’їде?

– Рви давай, триндиш лиш.

Я рву. Ретельно. Якби корова оппаски їла. Би то до порєдку. Вечірня роса сідає на конюшинку, пахне вологою, літом, порохами з дороги. Бодя зацінив як я рву. Він так не вміє.

– Баба каже, шо з мене ніякого толку коло хати.

– Ти шоо, ти – фист ґаздівська. Ти, як тебе не вібішувати, то ти опше нормальна.

Бодя напхав у мій міх купку свеї конюшини. Мені шось у шиї дуже тепліє.

Мені в шиї ще дужче тепліє, як я виджу здалека жовті фари колгоспного «бобіка». Тікати нема змісту – все поле як на долоні. Ми лягли як воєнні міни, всім тілом до глини. Ми не дихали. Бо як дихати, то мож підоймитисі над конюшинов, і буде всьо видко. Глина перед нашими лицями змокріла явно не від роси. Решта частин тіла і глини були поки-що сухими.

Чухнули колеса. «Бобік» став.

Порохи з-під коліс запахли чимось кєжчим, як романтика сурових днів.

Кістьми віддалених осіб ми вчули, шо бригадир перескочив фосу...

Нас привезли до хатів як рецидивістів.

Я виходила з «бобіка» як авторитет, оркестра, правда, не було, але сусідські пацани ваговито мовчали.

Оркестр мені забезпечила баба.

Баба диригувала ліщиновим патиком на всю округу і на найвищій ноті патик щораз опускався на мою багатостраждальну дупу. Мені не дали ні хліба з цукром чогось, ні кіселиці, лиш завели за стайню з курми та лишили думати.

Крілики собі далі махали вусами і румиґали...

А я стояла в загороді для худоби і думала, чого Богдан мені віддав багато свеї конюшини...

Власта ВЛАСЕНКО.