««Галю, коли? Коли ми доїдемо?!»: професійна гонщиця та волонтер вивозила поранених із Дебальцівського котла

Галина Алмазова – волонтер і керівник бригади швидкого реагування «Вітерець», Народний Герой України – розповіла Радіо Свобода про те, чому ризикує своїм життям, що її найбільше турбує і чого вона хоче.

– Ви можете назвати хоча б приблизну кількість виїздів за пораненими і яку кількість людей ваш екіпаж вивіз?

– Точно я не можу порахувати… Перші роки війни ми перебували на фронті постійно. І, на жаль, практично, кожен день у нас була «робота»…

За бортовими зошитами кількість поранених і загиблих, яких вивозили ми – давно перевалила за 500. Але були періоди інтенсивних боїв, коли ми не фіксували нічого – не встигали.

Шість років тому саме такий дуже гарячий час. У нас були ротації тиждень через тиждень. Тобто, тиждень ми чергували у Пісках під Донецьким аеропортом, а наступний тиждень ми виїздили безпосередньо в район Дебальцева. Саме у Дебальцеві у січні-лютому 2015 року була така ситуація, що уперше від початку війни ми не фіксували, скільки людей ми вивозили. Не було часу.

Протягом 6-7 днів ми працювали в режимі: приїхали – забрали – поїхали. Тоді у нас не було часу ні на сон, ні на їжу, ні на відпочинок.

Пригадую, що в один із таких днів у нашому автомобілі було 11 поранених одночасно: троє лежали, інші сиділи на підлозі, фактично один в одного на руках…

В кабіні водія було п’ять людей. Я була за кермом.

– Як це – вести машину, коли обстріли, а в кабіні стогнуть і стікають кров’ю поранені?

– У Пісках був такий випадок, коли приїхав Олексій Мочанов, і був Павло Ведмідь, який після поранення і шпиталю приїхав в гості до своєї військової частини. А ми вже тоді десь 2 чи 3 доби не спали – вивозили поранених до Покровська.

Словом, я заходжу до підвалу, а Мочанов каже: «Галю, покажи руку». Я, не розуміючи про що мова, піднімаю руку і показую долоню, а Мочанов каже Анатолію Куполу: «Бачиш, у неї руки не тремтять!»

Я відповіла: «Прихід буде потім. За годину-дві після всього у мене почнеться мандраж, але не зараз..», під час роботи – руки не тремтять. Можливо, це професійне.

Звісно, дуже важко їхати, коли в салоні авто поранені, коли вони стогнуть, а лікарі і парамедики постійно питають: «Галю, коли? Коли ми доїдемо?!»

А ти їдеш, фактично, бездоріжжям, на великій швидкості, і з однією лише думкою в голові – доїхати і довезти живими!

Під обстріли ми теж потрапляли, і часто. Було дуже страшно. Але, думаю, спрацьовували професійні навички.

– Як довго ви брали участь в ралі?

– Десь років десять я присвятила ралійним змаганням. Востаннє брала участь в етапі Чемпіонату Європи «Раллі-Ялта», який проходив у Криму. Це було перед початком подій на Майдані.

Після початку війни я вже не брала участі в змаганнях.

Лише минулого року допомагала з організацією…

Знаєте, чесно, я втомилася від керма. П’ять років безперервного кермування великої машини… Я натерла мозолі на долонях.

– Як ви потрапили на Майдан? Чим він став для вас?

– Ті, хто був на Майдані, часто кажуть, що для них життя поділилося на те, що було до Майдану, і те, що після. Зі мною так само.

До Майдану я взагалі була іншою людиною. Я була абсолютно індиферентною до політики, до, умовно кажучи, суспільного життя. Я жила своїм інтересами, займалася бізнесом, автоспортом.

Так сталося, що 29 листопада 2013 року я проводила нараду у Львові – там відбувалося спільне засідання усіх наших філіалів. А зранку, 30-го я дізналася з новин, що відбулося на Майдані… Я відмінила усі подальші робочі зустрічі, сіла в автівку і в другій половині дня вже була в Києві на Майдані.

От тоді усе моє життя кардинально змінилося.

– Як ви стали водієм автомобіля швидкої допомоги на фронті? Як ви стали «Вітерцем?»

– Як завжди, випадково. Я почула про те, що на фронті потрібні водії швидкої допомоги. Охочих було не дуже багато. Я запропонувала себе, аргументуючи тим, що я професійний водій, маю досвід парамедика на Майдані, і що мої навички, можуть бути корисними.

Спершу мене не хотіли брати, мовляв, «жінка за кермом та ще й на фронті»…

Але я була дуже наполегливою і, вочевидь, мої аргументи їх переконали. Так я стала водієм швидкої допомоги.

Перевірок як таких не було, адже до цього я мала досвід перебування на фронті як волонтер. Ми тоді з Олексієм Лапіріді, з Оксаною Чорною та Олегом Севрюковим їздили в різні сектори лінії фронту – як волонтери.

Тож, що таке лінія фронту і як себе поводити на Сході ще й за кермом, я вже усвідомлювала.

Ми потрапляли й під обстріли, і на непідконтрольну територію, у різні непрості ситуації.

А «Вітерцем» мене так назвали задовго до війни – це було під час ралі.

І усім нашим фронтовим медичним автівкам ми даємо імена вітрів.

Самі машини для евакуації поранених нам подарували благодійники: одну благодійний фонд міста Долина Івано-Франківської області, другу – ті самі благодійники, тільки вже спільно з українцями з провінції Аліканте (Іспанія), а третю – хмельницький благодійний фонд «Патріоти України» і один бізнесмен із Мукачева. Потім з’явився ще четвертий автомобіль від організації «Шпиталь Майдану», потім були джипи переробленні під «медички» від ГО «Народний Тил».

– «Кіборги» відверто розповідають як страшно було заїжджати у термінали. Під Донецьким аеропортом ви пробули майже рік… Чи траплялися зриви?

– Так. У мене особисто подібне трапилося 20 березня 2015 року, коли ми чергували у селищі Водяне і група одного з бойових підрозділів потрапила в засідку. Тоді загнув «Адам» (Максим Ридзанич – старший сержант 81-ї ОАеМБр, «кіборг», який останнім вийшов із території ДАПу на 244-й день оборони летовища – ред.)

Після того мене вперше «накрило». Я не спала десь близько тижня.

Я зрозуміла, що потрібна перерва, бо постійне перебування в напрузі, неможливість розслабитися чи відволіктися – ні до чого хорошого не приведе.

Я не маю права зрадити тих, хто загинув, всіх тих, хто поранений або скалічений цією війною, всіх, хто втратив своїх.

– Мені здається, в якійсь мірі я це помітила, відчула... Я стежу за вашою сторінкою у фейсбуці, читаю ваші дописи, дивлюся фотографії. А що відчули ви, повернувшись до Києва, який живе мирним життям, дякуючи тим, хто на передовій, і при цьому велика кількість людей взагалі ігнорує той факт, що іде війна і весь цей час хтось стримує озброєного агресора?

– В ті роки, коли я поверталася до Києва, то намагалася себе ізолювати фактично від усього: від суспільства, від людей, навіть від друзів.

Я могла декілька днів не виходити з дому, замовляти піцу чи ще щось додому, дивитися дурнуваті серіали, не відповідати на телефонні дзвінки, окрім дзвінків з фронту.

Це своєрідний період «карантину», який був необхідний для того, щоб адаптуватися і зрозуміти, що відбувається тут – у мирному середовищі.

Мабуть, крізь подібне проходять багато тих, хто потрапляє зі Сходу у мирне життя.

Це два абсолютно різні світи.

Я мірю, щоб війна завершилася.. Хочу, щоб настав такий час, щоб я змогла повністю віддати себе мирним справам. Мрію висипатися і подорожувати. Мрію займатися тим, чим займалася до війни – спортом, улюбленою роботою і подорожами. Хочу повернутися до суконь та підборів…

Я хочу спокою, впевненості та безпеки для себе в нашій країни.

Хочу порозуміння, хочу поваги до тих людей, які захищали і захищають країну. Я хочу поваги до України.