Медсестра-волонтерка Лідія Жгир у медпункті на Майдані, Київ, 2013 рік
Медсестру з Черкащини під час розстрілів на Майдані прикрив від куль Віталій Марків
Черкащанка Лідія Жгир була медсестрою-волонтеркою під час протестів на Майдані. У П’ятій сотні вона познайомилася з хлопцем, який приїхав на барикади з Італії, де мешкав разом із родиною. Його звали Віталій Марків. Пізніше, у 2019му, італійський суд виніс суперечливий вирок, визнавши його винним у причетності до вбивства журналістів на Донбасі і засудивши до 24 років ув'язнення. Тоді ж, 20 лютого 2014, він фактично врятував життя Лідії
До шостої річниці розстрілів на Майдані Лідія Жгир розповіла hromadske цю історію.
«З ним ніколи не було нудно»
«Ми познайомились у наметі десь після 5 грудня», — пригадує Лідія Жгир першу зустріч із Віталієм Марківим. Тоді, у 2013-му, вона навчалася в Києві, а вільний час проводила на Майдані, допомагаючи протестувальникам.
«Я декілька разів на тиждень приходила, готувала їжу, спілкувалася, — розповідає дівчина. — Коли розпочались перші бойові дії між демонстрантами і міліцією на Грушевського, я взяла на себе й функції фельдшера, тому що у нас у сотні не було жодного лікаря».
Там же, у П’ятій сотні, опинився і Віталій Марків, який приїхав на Майдан з Італії, де з 13-річного віку мешкав із родиною.
«У нього були сильні патріотичні почуття, він дитинство провів в Україні, а юність в Італії — і в цей момент був поклик його душі повернутися в Україну», — ділиться враженнями Лідія.
Вона запам’ятала Марківа веселою й відкритою людиною: «Він такий гамірний, ми з ним завжди дуже багато жартували, з ним ніколи не було нудно. Перетнутися з ним на Майдані в наметі — це завжди означало весело провести час».
Лідія каже, що з її оточення на Майдані Віталій Марків був її найближчим другом.
Лідія каже: тоді, рано-вранці 20 лютого, добре не розуміла, що людей розстрілюють снайпери і звідки вони працюють. І тому цінує вчинок Марківа, який, можливо, врятував їй життя.
«Стій тут, я зараз тебе переведу»
18 лютого, коли почався силовий розгін Майдану, Лідія надавала Марківу допомогу у медпункті.
«Він отримав поранення голови у Маріїнському парку, його, здається, навіть «швидка допомога» тоді забирала, але він з неї вискочив по дорозі з якимось майданівцем і повернувся», — згадує вона. Шанс віддячити їй з'явився у Марківа вже за два дні.
20 лютого, день масових розстрілів на Майдані, Лідія Жгир пам’ятає чітко.
«Ми тоді чекали на ескалацію всю ніч, медики готували шовний матеріал, розкладали медикаменти, готувалися до нападу, продумували стратегію, що ми робимо, якщо нас зачищають, — пригадує вона. — Наш головний лікар Сергій Горбенко сказав, що ми надаємо допомогу всім. Тобто, якщо є потреба, ми надаємо допомогу «Беркуту». Ми медицина, ми не маємо кольору, забарвлення».
Вранці 20 лютого Лідія разом із іншою медсестрою бігли забирати поранених з Інститутської. Її зупинив Марків.
«Віталій затримав мене і сказав: «Ти далі не підеш, там працюють снайпери». Я не зрозуміла, у чому річ, і кажу: «Значить, там є поранені, мені треба туди». Він каже: «Ні, ти туди не підеш. Стій тут, я зараз тебе переведу». Під своїм щитом, у нього був такий тоненький металевий щит — міліції чи, можливо, «Беркуту» — він перебіг Інститутську зі мною, закриваючи мене, і далі на іншому боці дороги я побачила пораненого Володимира Мовчана, підібрала його і повела в готель «Україна»».
Лідія каже: тоді, рано-вранці 20 лютого, добре не розуміла, що людей розстрілюють снайпери і звідки вони працюють. І тому цінує вчинок Марківа, який, можливо, врятував їй життя:
«Те, що він зробив, що він просто захистив мене, закриваючи собою — це просто вчинок людини. У нас не було плану, ми до цього не готувались».
Навесні 2014 Віталій Марків першим зі своєї сотні приєднався добровольцем до Нацгвардії і поїхав на Донбас. Лідія пригадує, що не всі поставилися до цього позитивно:
«Його рішення піти у Нацгвардію зустріли як «приєднався до ментів». Навіть перед сотнею поставили опудало, одягли його в уніформу, яку він носив на Майдані, і казали несхвальні речі про нього. Я те абсолютно не підтримувала, мені було незрозуміло: що поганого в тому, щоб іти захищати свою Батьківщину, коли назріває війна? І він буквально перший відправився захищати Україну. А потім вже хлопці приєднувалися до «Айдару» та інших батальйонів на сході».
Революція, яка завжди з тобою
Зараз Лідія Жгир мешкає в Пекіні. Цю історію вона розповіла hromadske, коли приїздила до родичів в Україну на зимові свята.
На згадку про Майдан у неї — жовто-блакитний прапор, який супроводжує її в різних куточках світу. На ньому — підписи людей, які були разом із нею в П’ятій сотні Майдану. У тому числі — Віталія Марківа, італійською: Viva la Ucraina, viva la rivoluzione («Хай живе Україна, хай живе революція»).
Для неї вирок італійського суду, який ув’язнив Марківа на 24 роки без прямих доказів його провини за нібито причетність до вбивства журналістів на Донбасі, став шоком.
«Розпач — це найближче слово до того, що можна відчути, коли твого друга арештовують за звинуваченнями, які не мали місця», — ділиться вона.
Попри все, Лідія вірить у справедливість.
«Дякую, друже! Сподіваюсь, що ми з тобою дуже швидко побачимося», — каже вона на камеру hromadske слова, які не встигла сказати Віталію особисто.
Журналістка hromadske Ольга Токарюк знімає документальний фільм про справу українського нацгвардійця Віталія Марківа. Спільно з трьома колегами-журналістами з Італії вона працює над фільмом-розслідуванням із робочою назвою «Не в тому місці, не в той час» (The Wrong Place). Документальний фільм ставить під сумнів версію італійського суду про причетність Віталія Марківа до вбивства журналістів Роккеллі та Міронова на Донбасі у 2014 році. Фінансувати його планують за допомогою кампанії зі збору коштів.
