ПРИГОДИ ЧЕРВОНИХ «ЖИГУЛІВ»

Підприємець-лучанин безпечно залишив на ніч біля під’їзду будинку свій автомобіль, навіть не замкнувши дверцят. Троє нічних злодіїв його вкрали. У салоні знайшли гроші. Автомобіль поставили у гараж друга й пиячили до ранку. Наступного дня крадений автомобіль вирішили розібрати на запчастини й продати. Афера не вдалася. Всі опинилися на лаві підсудних

Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО

ТРОЄ НА НІЧНІЙ ВУЛИЦІ
Була неділя. Троє друзів-лучан Роман Ковальчук, Руслан Хомицький та Сергій Гордіюк бродили містом у пошуках пригод. Під вечір зустріли знайомих дівчат Тетяну та Галину. Постояли, поговорили. Коли розмови набридли, Хомицький запитав:
— Куди тепер помандруємо?
— Звичайно, у бар... Куди ж ще? — запропонував Ковальчук.
— А грошей багато маєш? — посміхнувся Гордіюк.
В усіх разом грошей було лише на пляшку горілки та на пиво.
— З такими грошима в барі довго не посидиш, — зауважив Хомицький.
Після деяких роздумів вирішили навідатися до знайомого Романа Пенкала, котрий проживав на вулиці Лазо. Майже всі вони працювали на Луцькому підшипниковому заводі. Там у свій час і перезнайомилися.
— Пенкало — хлопець не скупий, — сказав Ковальчук. — Поставить і свою пляшку, ще й закуски не пошкодує. Посидимо в нього, буде дешево і час проведемо весело.
Всі погодилися.
Пенкало зустрів друзів привітно. Гості, хоч і непрошені, всілися за столом. Дружина Романа принесла закуску, також вмостилася біля стола, хоча горілку пити відмовилася.
— Більше нам буде, — жартома кинув Хомицький.
Весела компанія за столом просиділа довгенько. Коли спиртне закінчилося, всі піднялися з-за стола, попрощалися з господарями й вийшли на подвір’я.
— Будемо, мабуть, розходитися по домівках, — сказав Гордіюк.
— А може, спочатку нас додому проведете? — зауважила Галина.
— Звичайно, проведемо...
Коли хлопці провели дівчат, було вже далеко за північ. Розпрощалися й рушили вулицею. Пройшли небагато. Біля дев’ятиповерхового будинку на вулиці Клима Савура побачили легковий автомобіль. Він стояв, майже притиснувшись до стіни, біля одного з під’їздів. Багажник автомобіля й дверцята чомусь були напіввідчинені. З багажника визирала якась в’язка ключів.
Хлопці вмостилися неподалік на лавочці, зиркаючи на авто.
— Дивно, чому шофер так залишив на ніч своє авто? Був, напевне, під «мухою»... А, може, спить у салоні, — розмірковував Хомицький.
— Я зараз подивлюся, — коротко кинув Ковальчук й пішов до автомобіля.
У салоні нікого не було й Роман помахав хлопцям рукою, аби йшли до нього.
В автомобілі справді нікого не було. А водій залишив багажник напіввідкритим, бо в салоні лежало кілька вудочок.
— Коли господар такий безпечний, то давайте викрадемо автомобіль, — порадив Ковальчук.
— Покататися можна... А потім де його подінемо? — запитав Гордіюк.
— Продамо комусь, — сказав Ковальчук.
— Хто його зважиться купити без документів?
— Розкомплектуємо, а запчастини продамо, — не відступав Ковальчук.
— Де ти його розкомплектуєш? Серед вулиці, чи що?
— Поїхали знову до Романа Пенкала. У нього є гараж, — запропонував хтось.
— А прийме?
— Чому ж ні?.. Ми його давно знаємо, а він — нас...
Хлопці виштовхали з двору автомобіль за будинок. Хомицький сів за кермо. Він єдиний мав права водія.
— Поїхали, чи що? — запитав.
Автомобіль рушив вулицею...
Непрошені гості
Роман Пенкало уже спав. Розбудив його гуркіт автомобіля за вікном. Чоловік нікого не чекав, тим більше опівночі, але швидко піднявся, вдягнувся й вийшов на подвір’я. Побачив червоного кольору «Жигулі». Біля автомашини стояли друзі, котрі недавно розпивали в його квартирі спиртне. Не було тільки дівчат.
— Ті самі гості, в ту саму хату, — посміхнувся Хомицький.
— Бачу, що ті самі. А де автомобіль взяли? — запитав Пенкало.
— Мій друг дав покататися, — пояснив Гордіюк.
— Певне, вже накаталися?
— Накаталися... Але у нас сталася одна не дуже приємна пригода. Крило трохи побили. Хочемо поки що в твоєму гаражі автомобіль поставити. Завтра чи післязавтра його відремонтуємо й повернемо власнику.
Пенкало відімкнув гараж.
— Поставите автомобіль, а ключі мені принесете, — сказав і пішов.
Хлопці загнали автомобіль у гараж, тоді почали оглядати салон. Крім кількох вудочок, тут лежали рибальські гумові чоботи, курточка, штани, плащ. Була й автомагнітола. Особливо зраділи, коли знайшли шкіряний гаманець, в якому лежало двісті п’ятдесят гривень. Гроші розділили на трьох. Були в салоні ще якісь документи, але їх одразу ж викинули.
— Ходімо до хати, — запропонував Ковальчук.
— А, може, Пенкало знову ліг спати, — сказав Хомицький. — Нащо його будити?
— Не ліг, бо ж просив повернути ключі від гаража.
— Нехай ключа хтось один занесе, а решта зачекає на подвір’ї. Чого всім туди йти?
— Ти, мабуть, забув, що в нас уже є гроші. Можемо ще перехилити по чарці, — запропонував Ковальчук. — Ніч довга.
Усі дружно рушили до хати Пенкала.
— Гараж замкнули? — запитав господар, коли хлопці зайшли.
— Звичайно! — вигукнули майже хором.
— Жінка твоя вже спить? — запитав Ковальчук.
— Мабуть, давно б спала, якби ви не розбудили. А вам навіщо вона? — поцікавився Пенкало.
— Доки ми поралися біля твого гаража, у нас одна ідея з’явилася, — посміхнувся Ковальчук.
— Цікаво, яка?..
— Може, зараз ще пляшку роздушимо?
— У мене вже нічого в хаті немає.
— Купимо... У нас є гроші, — витяг Ковальчук п’ятдесят гривень й простяг господарю.
— Бачу, що ви швидко розбагатіли, а ввечері, коли ми пили, казали, що за душею немає ні копійки... А взагалі ідея непогана, я її підтримую.
Хлопці всі разом пішли у нічний магазин. Купили горілки, пива, закуску. Ніхто додому не поспішав. Пили, доки не почало світати. Ковальчук та Хомицький додому йти не зважилися. Заснули у Пенкала. Гордіюк побрів додому...
Хлопці знову зібралися на подвір’ї Пенкала десь під обід.
— Що робитимемо з автомашиною? — запитав Хомицький. — Треба її десь подіти, бо досі власник потелефонував у міліцію і ті вже шукають.
— Усі гаражі в Луцьку не перевірять, — кинув хтось.
— Воно так, але й стояти автомобіль тут довго не може, — сказав Гордіюк.
— У мене думка така, — втрутився у розмову Ковальчук. — Треба автомобіль якнайшвидше розкомплектувати, а запчастини продати.
— А корпус де подінемо?
— Поріжемо на частини й здамо, як металобрухт.
Доки крадії розмовляли, на подвір’я вийшов Пенкало.
— Бачу, всі уже знову зібралися, — сказав, оглядаючи друзів. — То ви собі ремонтуйте крило, а я на кілька годин відлучуся...

ДВА ТЕЛЕФОННІ ДЗВІНКИ У МІЛІЦІЮ
У неділю підприємець Олександр прокинувся рано-вранці, до сходу сонця. Мав намір із сином їхати на рибалку. Ще вчора підготував для цього все необхідне, завантажив автомобіль, котрий, як завжди, ставив на ніч біля свого під’їзду. Багажник не закрив, бо заважали вудочки. Дверцят також не замикав. Вважав, що ніхто вночі не прийде до його автомашини.
Олександр вийшов на подвір’я й здивовано озирнувся навколо. Автомобіля біля під’їзду не було. Вирішив, що хтось із знайомих для жарту закотив його за будинок. Обійшов будинок — автомобіля не було. Тільки тепер зрозумів, що його викрали. Але хто? Куди ним поїхали? Потелефонував у Луцький міський відділ внутрішніх справ, розповів про крадіжку.
До дев’ятиповерхового будинку міліція приїхала через кілька хвилин. Довго розпитувала про все у підприємця.
— Будемо шукати ваш автомобіль. Викрадачі, звичайно, його десь сховали. Якщо за межі міста не виїхали, ми їх швидко знайдемо, — заспокоїли Олександра.
Два дні ніхто з міліції до Олександра не телефонував. Підприємець розумів, що не так просто знайти крадену автомашину...
А «Жигулі» тим часом злодії розбирали на запчастини. Пенкало кілька разів заходив у гараж до хлопців. Побачив, що з авто навіщось знятий капот.
— Що ви так довго тут мнетеся? — запитав.
— Ремонтуємо, — відповідали досить дружно.
— Не тягніть, пора завершувати.
Через якийсь час господар знову навідався до гаража. Побачив, що автомобіль хлопці навіщось перекинули.
— Навіщо ви це зробили, якщо ремонтуєте крило?
— Одного інструмента нам не вистачає, — пояснив Ковальчук. — За ним пішов Гордіюк, але ще не повернувся. Принесе й одразу все завершимо.
Пенкало зайшов у свою квартиру.
— Ще є хтось у гаражі? — поцікавилась дружина.
— Ковальчук і Хомицький ремонтують. А Гордіюк десь пішов. Тягнуть з тим ремонтом, як кота за хвоста. Ремонтують крило, а зняли капот. А тепер автомобіль взагалі перекинули. Щось тут не так... Може, автомобіль крадений?
— Говорили ж, що друг дав покататися... Варто викликати міліцію й перевірити, на кого автомобіль зареєстрований, — порадила дружина.
— Зараз я туди потелефоную...
Коли приїхали працівники міліції, в гаражі злодіїв не було. Поглянувши на номер автомобіля, зрозуміли, що це саме той, який цими днями було викрадено на вулиці Клима Савура.
— Де крадії? — запитав один з працівників міліції у Пенкала.
— Зараз з’являться... Говорили, що шукають якийсь інструмент, аби відремонтувати крило.
Злочинців було затримано, коли йшли вулицею й несли «болгарку», аби порізати корпус автомашини й таким чином остаточно замести свої сліди. У міському відділі внутрішніх справ їм нічого не залишалося, як розповісти всю правду про пригоди червоних «Жигулів».
Під час розслідування кримінальної справи кожен намагався применшити свою роль у викраденні автомобіля.
Луцький міськрайонний суд сам оцінив їх роль й засудив Романа Ковальчука, Руслана Хомицького та Сергія Гордіюка на п’ять років позбавлення волі кожного. Крім того, потерпілому вони повернуть завдані збитки: Ковальчук—1800 гривень, Хомицький та Гордіюк — по 1600 гривень. Суд врахував всі пом’якшуючі обставини й звільнив від відбуття покарання Хомицького та Гордіюка, надавши їм трирічний іспитовий строк. Ковальчук, який уже раніш побував на лаві підсудних, але на шлях виправлення не став, тепер набиратиметься розуму за гратами. Часу вистачить...