75 -річний Данило Дулевич, зріст якого усього метр 25 сантиметрів, хоч і живе сам, але дає раду господарству, не втрачає оптимізму і хоче мати дружину...
75 -річний Данило Дулевич, зріст якого усього метр 25 сантиметрів, хоч і живе сам, але дає раду господарству, не втрачає оптимізму і хоче мати дружину.
Василь ЯНОШІ
Ніяк не наважувався я завести мову з дідусем Данилком про те, як йому живеться таким, яким він є: при зрості 125 сантиметрів важить лише 43 кілограми. Проте допоміг мені сам господар хутірського обійстя: - Питайте, що потрібно. Я не ображаюсь навіть на слова «карлик» чи не такий, як усі. Он перегляньте фотографії. В нашому роду всі високі – усі брати та сестри, яких маю сім. Лікарі не могли встановити причину мого відставання в рості. Одні казали, що мама, коли була вагітною, взимку впала з саней (народила мене у вісім місяців), інші пояснювали, ніби до пологів чи під час них було пошкоджено мій гіпофіз. А, можливо, і якась інша причина була... Данік завжди сильним був. 15-літрові відра води носив, мішки з картоплею чи зерном до півцентнера піднімав. Змалку худобу пас, за плугом ходив, на городі працював. Як і всі повоєнні діти, закінчив семирічку, далі не мав змоги вчитися. З ровесниками ладив, бо справедливим був. Малий зростом, а не раз заступався за слабших. Коли не міг дістати до обличчя кривдника — буцав головою в живіт і не кожен міг встояти на ногах після удару. Ніколи не дражнили його, не принижували. Бо старався бути на рівних з усіма. Вивчився на годинникового майстра самотужки. П’ятнадцять літ пропрацював у Запоріжжі, при краватці ходив, молодий віком, а його поштиво «Кіндратовичем» величали. Адже вміло лагодив точні механізми, а ще у шахмати добре грав. Навіть любительську першість центрального району міста виграв. Задумав було одружитися (з чудовою дівчиною доля звела), та лист від батьків прийшов: самі зостались, нікому води подати. Повернувся Данило додому. Майже десять років щодня в Корець на райцентрівський побуткомбінат ходив. Любили клієнти годинникаря за веселу вдачу, врівноважений характер і доброзичливість. Щоправда, начальство бурчало: «Всі шукають Дулевича, а виручку малу здає». І то була правда. Часто забував майстер про плату, не раз лагодив потрібну людям річ «за так». Не цуравсь і громадського поля. Ще й зараз колишній старокорецький бригадир Кузьма Карпович Шендецький підтвердить, що цукрові буряки, які обробляв Данило, можна було не перевіряти: рослини мов перемиті, а в міжряддях жодного бур`яна не побачиш. Одружився годинникар зі швачкою Клавою, родом із села Самостріли. Радий був, коли дочка народилась (нині 30-річна Ольга - в Кременецькій жіночій обителі). А на старість зостався сам, нелегко живеться. Пенсії ледь вистачає на найнеобхідніше. Щоб здолати скруту, тримає козу, кілька курей і качок. Має біля чого крутитись. А ще, як і колись, несуть до нього годинники сусіди-хуторяни. Плати за ремонт Данило Кіндратович не бере. Дадуть літр молока – добре, «розживеться» на чвертку горілки — пригостить чергового клієнта. Час від часу сестра Наталія (в службі милосердя працює) дещо підсобить у хаті чи на грядці, по-сімейному погутарить з дідом. Свого часу пропонували йому стати артистом у колективі ліліпутів, навіть чималі гроші, 25 тисяч рублів, за виступи обіцяли. Але не захотів кидати звичного насидженого місця. ... Скрипить під вікном велетенський дуб. Прислухається до його старечих скарг Данило Дулевич, розуміюче погоджується: «Така доля, що зосталися ми одинокими, але не потрібно піддаватись труднощам». Бо сам дідусь не піддається, по натурі ж — оптиміст і жартівник. Оптимізм свій «підпирає» гумором. Мова його образна, пересипана жартами. Послухали б його розповідь, як у вісімнадцять років хотіли забрати в армію - а «рекрут» від землі піднявсь на метр і важив 25 кілограмів! Коли Данилко готує шашлики, то відпочиваючі сходяться до вогнища, на берег Шатенки, аби послухати його побрехеньки. До речі, на гумористичній ноті закінчилась і наша зустріч. Ото фотожурналіст Андрій Павловський націлився «Пентаконом» на співрозмовника, як дід Данилко поставив вимогу: «Робіть світлину зблизька, щоб був, як усі. Можливо, якась красуня подивиться на хутірського кавалера, захоче познайомитись. Бо таки не цікаво бути самому». Вловивши в немолодих очах приховану надію, подумав, що хуторянин нагадує човняра, який пливе по розбурханому морю житейському, сподіваючись пристати до берега, де знайдеться для нього людська доброта. Як на мене, то не так уже й багато тепла потрібно одинокій Даниловій душі.
