Під керівництвом Миколи Остапця селище стало одним із найошатніших райцентрів області.
Донька «хазяїна» Маневичів: «Мати такого батька — велике щастя і в той же час величезна відповідальність»
«Тут житимуть ті, що прийдуть після мене і зроблять селище ще гарнішим. Для цього є добрий міцний фундамент. А побажав би я любити Україну… Пора давно нам стати патріотами своєї держави, а не жебрати по чужих краях…»
Це цитата Миколи Остапця із інтерв’ю Миколи Андрійчука, надрукованого у газеті «Волинь» 1997 року. Його називали «хрещеним батьком Маневичів», бо саме він зробив це містечко таким, яким ми сьогодні його бачимо. Про добрі справи цього чоловіка видано книгу спогадів «Микола Остапець: Маневиччина — моя доля…». Це невелика данина пам’яті, поваги та вдячності від жителів краю. Над створенням книги працювали жителі райцентру Наталія Степанюк і Микола Борбич, а також донька Тетяна Литвиненко. Допомогли у видавництві керівники районної влади та депутати.
Сам працював і архітектором, і будівельником: до 72 сіл проклали дороги
Микола Прокопович — уродженець Чернігівщини, але зумів полюбити маневицьку землю як рідну. І все життя для неї працював. Мені доводилося зустрічатися з ним на різних заходах, і завжди подобалося, з якою чесністю і любов’ю він говорив про свою роботу, про людей. А ще не раз дивувалася, як цей сивочолий чоловік усе достеменно пам’ятає, називаючи цифри, з якими прийняв район понад сорок років тому.
Йому вірили, за ним ішли… І що найважливіше — він дорожив людьми.
Коли Микола Прокопович приїхав у селище в січні 1965 року, то на той час це був найвідсталіший район області. Він зміг розбудувати справжній красень-райцентр та чи не всі його населені пункти. Сам працював і архітектором, і будівельником. Тоді спорудили 30 будинків культури та клубів, близько сорока шкіл, Маневицьку районну лікарню, льонозавод, овочесушильний — у Колках, торфобрикетний — у Прилісному. В районі 72 села — до усіх проклали дороги. Висаджено тисячі дерев, що через десятиліття перетворилися на справжні сади Маневиччини.
— «Кожна людина вартує рівно стільки, скільки вартує те, що вона робила чи робить». Ці слова римського філософа Марка Аврелія читаю в книзі про нашого «господаря», — каже маневичанка Лариса Касьян. — І вони стовідсотково розповідають про те, яким був Микола Прокопович. Не можу не процитувати: «Час іде, багато що змінюється, з’являється нове і потрібно йому давати «зелену вулицю». Все своє життя я намагався працювати чесно, справедливо, заради людей, загальної справи. Мені не байдужа подальша доля району, бо це частина мого життя, мого серця. Я не уявляю себе без цього. Мені говорять, що ви багато зробили для Маневиччини взагалі й селища зокрема. Зробили, звичайно, люди. Але якщо кажуть, що тут є й моя частка праці, то це дуже вдячно і приємно».
За свою роботу отримав 9 орденів і 17 медалей
Ті, хто знав близько Миколу Прокоповича, згадують, що він обережно брав землю в долоні, довго на неї дивився, знаходячи в цьому тільки йому зрозумілу насолоду. А через деякий час повертався до цієї ниви і милувався врожаєм. Бережно ставився не тільки до землі, а й цінував людей.
Ніна Федотівна, дружина Миколи Прокоповича, якось сказала: «Життя різнокольорове, у ньому достатньо темної фарби. Це треба розуміти. А будь-яке щастя грунтується на любові. Коли любиш, все пробачиш. Якщо ж є проблеми, їх не треба замовчувати. Важливо не бути злопам’ятним. Та найголовніше, як кажуть у народі, не виносьте сміття з хати».
Під його керівництвом Маневичі стали одним із найошатніших райцентрів області. Гуляючи його вулицями, варто про це пам’ятати. За свою роботу Микола Прокопович отримав 9 орденів і 17 медалей. Колись онук Андрій зізнався: «Для когось — він добрий сусід, комусь згадується як «будівничий», для когось — парторг, а для мене дідусь — людина, на яку варто рівнятися».
«Мати такого батька — велике щастя і в той же час величезна відповідальність, — говорить донька Тетяна Литвиненко. — Йому вірили, за ним ішли… І що найважливіше — він дорожив людьми».
