Зрозуміти військового: чому варто побачити війну очима бійця - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.93
Зрозуміти військового: чому варто побачити війну очима бійця

Кадр із документального фільму WarNote

Зрозуміти військового: чому варто побачити війну очима бійця

«Да не боимся мы тебя!» – кричить український військовий бойовикам, які гатять по їхніх позиціях із мінометів. За кілька хвилин до того українські добровольці зустрілися із ворогом, аби обміняти полонених та забрати вже мертвих побратимів

Цей сюрреалізм та задзеркалля – уривки із нового документального фільму WarNote, прем’єра якого відбудеться 22 березня на 17-му міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays.ua. Це перший повнометражний фільм Романа Любого – головного режисера монтажу об’єднання документалістів BABYLON13 – змонтований із любительських відео українських солдатів, добровольців періоду 2014–2015 років, пише Радіо Свобода.

Як зрозуміти військового, який жартує про каліцтво та смерть? Чому солдати натискають на REC в окопі? Та чому людям так кортить назвати українських бійців героями та забути про їхні проблеми? Про це Радіо Свобода спитало у режисера.

– ​ Як виникла ідея створити фільм про українських солдатів від першої особи?

– До нас в архів «Вавилон'13» потрапили Романа Базенка з «Київської Русі» матеріали, Олексія Болдирєва і Вадима Наумова із «Чорного тюльпану» (гуманітарна місія, що займається пошуком та вивозом тіл загиблих на Донбасі – ред.) був переданий матеріал. Мені цікаво було, що ми дивимось не просто уже на матеріал, а на матеріал, невіддільний від бекграунду, який за ним стоїть. Тобто ти дивишся артефакти якісь.

Звичайне документальне кіно, зняте оператором – то ти не повинен думати про те, що це оператор знімає, хто цей оператор, ти вживляєшся туди. А тут є цей ефект, що ти весь час уявляєш собі, домальовуєш у фантазії історію цього матеріалу, як він взагалі з того моменту, як натиснули на REC, потрапив зараз на екран.

Я для бекграунду собі таку історію будував, якої немає в фільмі: ідеш собі по місту і знаходиш фотоапарат, відкриваєш – там спочатку якісь шашлики, якісь звичні відео, а тут бац – і цей же чоловік потрапляє на фронт. І ти не знаєш хто це, ти не бачиш обличчя, тому що він себе не знімає, він знімає те, що він бачить. І ти будуєш собі цей портрет без портрету, як я собі назвав це явище. Портрет людини складається з того, на що він навів камеру, що він каже і що він робить.

– Чому фільм так довго монтувався – аж із 2015 року?

– Робота над цим фільмом – це певне становлення мене як творчої самостійної одиниці. В 16-му чи 17-му році ми з Володею Тихим (український режисер, один із лідерів об'єднання «Вавилон'13» – ред.) зібрали такий монтаж, що мені всі казали – Рома, ти чого, все, титри постав! Ми всі сварилися, я впирався, казав – ні, це все не те, хоча в принципі монтаж, який зараз ми побачимо, він відрізняється в дрібницях, але вони створюють все.

Маргінальний гумор військових – це порятунок психіки.

Через дрібні відмінності в монтажу зараз з'явилася ця двоїстість – що це і героїчний епос, і картинка абсолютного безглуздя: ось ми воюємо, ось ми із цими людьми змушені зустрітися, щоби забрати своїх.

– Скільки цього матеріалу до тебе потрапило і як ти його забирав – певно, герої хотіли ж побачити режисера?

– В годинах мені важко порахувати. Насправді, це не так багато. Деяких людей – до десяти – я знайшов самостійно, ми зустрічалися, я забирав в них матеріал, це і було те, з чого складений фільм.

Це така дивна штука, я боюся військових насправді, і саме через ось цю дистанцію. Це реально інші люди. Я з великою-великою повагою ставлюся, можливо із такою, яка мені заважає спілкуватися. Але це дуже погано, мені здається, такого не повинно бути. Так, у нас у всіх різні долі, різне ми переживали, але це не повинно бути бар'єром.

До речі, мені здавалося, що цей фільм не буде військовим взагалі цікавий. Тобто він в першу чергу створений для абсолютно звичайних людей. Там зараз, наприклад, є вісім хвилин, коли ми їдемо на фронт. Я впевнений був, що військовим це буде просто – ну блін, що це взагалі таке. І крім того, вони ще локації впізнають, а вони в монтажі моєму можуть бути не в тій послідовності, як вони в дійсності є (сміється).

Але коли я відправив копію фільму одному із хлопців, який у фільмі вірш читає, то він тепер найбільший фанат цього фільму. Це саме те, чого я хотів, це саме ті емоції, які я хотів викликати цим фільмом. І я задоволений, що військовим ця ситуація зрозуміла.

– В принципі, сам фільм – це узагальнення цього всього. Там, напевно, є відповідь – ось це солдатський світ. Тобто там є «корєши», є друзі, є яскраві якісь моменти, є маргінальний гумор, дуже специфічний. Там є любов у такому розумінні – просто побратимство, і в той же час це просто абсолютна маячня якась. Цього точно не повинно всього бути. Це те, що я так довго візуально шукав. З цими записами щось не так із самого початку. З ними щось не так, бо їх не повинно бути. Всього цього не повинно бути.

Я намагався вибудувати відчуття, що є певний такий простір, в якому є своя свідомість. І вона плутає все на світі, всі звичні закони, вона з ними робить все, що хоче. Найяскравіша відмінність цього простору – життя і смерть вони зовсім поряд стають.

А маргінальний гумор – це порятунок психіки. Без гумору у всіх цих людей, я думаю, просто поїхав би дах, точно. Це єдине, що рятує. І все це помічають, всі про це розмовляють, той же самий Валєра Пузік, він каже, що дивувався, що в «учєбкє» так багато можна жартувати про смерть і каліцтво. А потім зрозумів, що це єдина реально пігулка від божевілля.