Зрозуміти військового: чому варто побачити війну очима бійця

Цей сюрреалізм та задзеркалля – уривки із нового документального фільму WarNote, прем’єра якого відбудеться 22 березня на 17-му міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays.ua. Це перший повнометражний фільм Романа Любого – головного режисера монтажу об’єднання документалістів BABYLON13 – змонтований із любительських відео українських солдатів, добровольців періоду 2014–2015 років, пише Радіо Свобода.

Як зрозуміти військового, який жартує про каліцтво та смерть? Чому солдати натискають на REC в окопі? Та чому людям так кортить назвати українських бійців героями та забути про їхні проблеми? Про це Радіо Свобода спитало у режисера.

– ​ Як виникла ідея створити фільм про українських солдатів від першої особи?

– До нас в архів «Вавилон'13» потрапили Романа Базенка з «Київської Русі» матеріали, Олексія Болдирєва і Вадима Наумова із «Чорного тюльпану» (гуманітарна місія, що займається пошуком та вивозом тіл загиблих на Донбасі – ред.) був переданий матеріал. Мені цікаво було, що ми дивимось не просто уже на матеріал, а на матеріал, невіддільний від бекграунду, який за ним стоїть. Тобто ти дивишся артефакти якісь.

Звичайне документальне кіно, зняте оператором – то ти не повинен думати про те, що це оператор знімає, хто цей оператор, ти вживляєшся туди. А тут є цей ефект, що ти весь час уявляєш собі, домальовуєш у фантазії історію цього матеріалу, як він взагалі з того моменту, як натиснули на REC, потрапив зараз на екран.

Я для бекграунду собі таку історію будував, якої немає в фільмі: ідеш собі по місту і знаходиш фотоапарат, відкриваєш – там спочатку якісь шашлики, якісь звичні відео, а тут бац – і цей же чоловік потрапляє на фронт. І ти не знаєш хто це, ти не бачиш обличчя, тому що він себе не знімає, він знімає те, що він бачить. І ти будуєш собі цей портрет без портрету, як я собі назвав це явище. Портрет людини складається з того, на що він навів камеру, що він каже і що він робить.

– Чому фільм так довго монтувався – аж із 2015 року?

– Робота над цим фільмом – це певне становлення мене як творчої самостійної одиниці. В 16-му чи 17-му році ми з Володею Тихим (український режисер, один із лідерів об'єднання «Вавилон'13» – ред.) зібрали такий монтаж, що мені всі казали – Рома, ти чого, все, титри постав! Ми всі сварилися, я впирався, казав – ні, це все не те, хоча в принципі монтаж, який зараз ми побачимо, він відрізняється в дрібницях, але вони створюють все.

Маргінальний гумор військових – це порятунок психіки.

Через дрібні відмінності в монтажу зараз з'явилася ця двоїстість – що це і героїчний епос, і картинка абсолютного безглуздя: ось ми воюємо, ось ми із цими людьми змушені зустрітися, щоби забрати своїх.

– Скільки цього матеріалу до тебе потрапило і як ти його забирав – певно, герої хотіли ж побачити режисера?

– В годинах мені важко порахувати. Насправді, це не так багато. Деяких людей – до десяти – я знайшов самостійно, ми зустрічалися, я забирав в них матеріал, це і було те, з чого складений фільм.

Це така дивна штука, я боюся військових насправді, і саме через ось цю дистанцію. Це реально інші люди. Я з великою-великою повагою ставлюся, можливо із такою, яка мені заважає спілкуватися. Але це дуже погано, мені здається, такого не повинно бути. Так, у нас у всіх різні долі, різне ми переживали, але це не повинно бути бар'єром.

До речі, мені здавалося, що цей фільм не буде військовим взагалі цікавий. Тобто він в першу чергу створений для абсолютно звичайних людей. Там зараз, наприклад, є вісім хвилин, коли ми їдемо на фронт. Я впевнений був, що військовим це буде просто – ну блін, що це взагалі таке. І крім того, вони ще локації впізнають, а вони в монтажі моєму можуть бути не в тій послідовності, як вони в дійсності є (сміється).

Але коли я відправив копію фільму одному із хлопців, який у фільмі вірш читає, то він тепер найбільший фанат цього фільму. Це саме те, чого я хотів, це саме ті емоції, які я хотів викликати цим фільмом. І я задоволений, що військовим ця ситуація зрозуміла.

– В принципі, сам фільм – це узагальнення цього всього. Там, напевно, є відповідь – ось це солдатський світ. Тобто там є «корєши», є друзі, є яскраві якісь моменти, є маргінальний гумор, дуже специфічний. Там є любов у такому розумінні – просто побратимство, і в той же час це просто абсолютна маячня якась. Цього точно не повинно всього бути. Це те, що я так довго візуально шукав. З цими записами щось не так із самого початку. З ними щось не так, бо їх не повинно бути. Всього цього не повинно бути.

Я намагався вибудувати відчуття, що є певний такий простір, в якому є своя свідомість. І вона плутає все на світі, всі звичні закони, вона з ними робить все, що хоче. Найяскравіша відмінність цього простору – життя і смерть вони зовсім поряд стають.

А маргінальний гумор – це порятунок психіки. Без гумору у всіх цих людей, я думаю, просто поїхав би дах, точно. Це єдине, що рятує. І все це помічають, всі про це розмовляють, той же самий Валєра Пузік, він каже, що дивувався, що в «учєбкє» так багато можна жартувати про смерть і каліцтво. А потім зрозумів, що це єдина реально пігулка від божевілля.