Відгук, що його одержав на опубліковану в нашій газеті 15 вересня минулого року статтю „Любов до землі – від прадідів”, був несподіваним. Нагадаю: ішлося у тій статті про одноосібницьке господарство Ростислава та Лесі Паріїв з Ощева Горохівського району. Про їхню роботу, життя і родове коріння. Мешканку Маневич Наталію Приходько розповідь про Паріїв першочергово зацікавила не так хазяйнуванням, як родинною історією та ім’ям, на яке пізніше вказала мені як на ключ до розкриття однієї досі не з’ясованої cторінки в історії власного роду
Петро БОЯРЧУК
Пані Наталя по материнській лінії з роду Паріїв, але звідки рід її бере початок, не знає, бо мамин батько, а її дід Григорій Парій одинадцятилітнім приблизно хлопчаком у якійсь подорожі відбився від сім’ї, відтак виростав у дитячому притулку і потім жив на Житомирщині. Ознайомивши з деякими іншими відомими їй подробицями, сказала: „Якщо дід Ростислава Парія Талимон звався по батькові Васильовичем, то може бути, що він доводився моєму дідові рідним братом, а рід наш походить з Ярівки Горохівського району. Хоч і не змогла толком пояснити, з якої причини міцна селянська сім’я , що до неї міг належати її дід, покинула на Волині своє обійстя, землю, та й подалася у мандри, і чому, вертаючи звідкілясь у рідні краї, так поспішала, що, загубивши дитину, не взялася її розшукати. Мені пригадалася розповідь, яку колись чув від свого батька, уродженця села Одеради нині Ківерцівського району, про те, що в роки Першої світової війни усеньке село це було зігнане тоді ще царською російською владою з місця і відправлене в евакуацію аж у Катеринославську губернію (тепер — Дніпропетровська область), а коли стала змога вернутися, то добиратись до рідних місць мусили власним, так би мовити, ходом. То хіба не могла потрапити під евакуацію і Ярівка? У ті дні, навіть не їдучи в названі села, я дістав нагоду досхочу набалакатися і з моїм однолітком з Ощева Володимиром, і з дещо старшим, здається, від нас мешканцем Ярівки Григорієм, котрі про життя своїх сіл могли говорити і говорити. Але була чи ні Ярівка під час Першої світової евакуйована, не відав жоден. Нічого втішного не почув я в цьому зв’язку і у Вільхівській сільській раді, до якої належать Ярівка з Ощевом і в якій побував незабавом. Так і постало запитання інше: чому в багатьох випадках знають наші люди свою історію не глибше третього, а часто навіть другого покоління? Чому окремі сторінки цієї історії ще й досі „обачливо” деким замовчуються і обминаються увагою, а іншими перекручуються? Не здогадувався, що відповідь на ці запитання дасть доля самого Григорія Парія. Леся Парій, Ростикова дружина, заінтригована моєю телефонною розмовою з Наталією Приходько, щиро заповзялася допомогти. Відтак, аби з’ясувати ситуацію, і запропонувала зустрітися з Ростиковою матір’ю Галиною Федорівною, котра була того дня у дочки в Ощеві. А пані Галина, докладно розповівши усе, що знала про родовід Паріїв, в свою чергу порадила поговорити з її свекрухою Анастасією Дмитрівною. Бо, не зважаючи навіть на те, що наведений нею факт (Талимон Парій по батькові був Івановичем, а не Васильовичем, рідні ж брати його звалися Дмитром та Прокопом) версію Наталії Приходько заперечував, ситуацію це жодним чином не прояснювало, а інтрига залишалася. Разом із Лесею та Галиною Федорівною, які в родині Паріїв – „у невістках”, і поїхав я в Ярівку до 88-річної Анастасії Парій. Вона ж, маючи, Богу дякувати, ще не затьмарену літами пам’ять, і виголосила таки справді ключову в даному разі фразу: — Старші розказували, тут фронт проходив, і в 1917 році російські воєнні гонили звідси всіх. Люди наші опинилися аж у Катеринославщині. Я там і народилась у 1918-ому. Жили там три роки. Анастасія Дмитрівна повідала про дуже суттєву обставину. Першого разу вона була замужем за Дмитром Парієм, який загинув у Литві під час Другої світової війни. Відтак знову вийшла заміж („зі своєю дитиною ще й на семеро його дітей, бо шкода було дивитись”) за згаданого Наталією Приходько рідного Дмитрового брата Талимона, дружина якого померла при пологах. Ото ж пам’ятає, що в батька колишніх її чоловіків Івана Парія було аж шестеро братів (рідних дядьків Дмитра й Талимона), один із яких звався Василем. Під час евакуації в Катеринославщину вони були вже дорослими і мали свої сім’ї. Тому цілком можливо, що народжений 1904 року Талимон і справді мав молодшого від себе на років 5 – 6, але не рідного, а двоюрідного брата Гришу, котрий був сином дядька Василя. Треба було бачити, як, щойно дійшли ми цього висновку, посвітлішало доти чомусь строге, неначе на тризні, обличчя Галини Федорівни. І треба було відчути ту полегкість, що раптом огорнула після нього моїх співрозмовників, аби зрозуміти, що за звичайними, здавалось би, словами про походження, родинність та родинні зв’язки направду криється щось більше. Той факт, що сім’я одинадцятилітнього тоді Григорія Парія, загубивши його в людському стовпиську на Житомирщині, не затрималася на розшуки, а рушила далі, Анастасія Дмитрівна пояснила дуже просто і переконливо: – Людям сказали, як за дві чи три години вони кудись там не перейдуть чи не переїдуть, то границя закриється і зостануться в чужині назавше. А все так рвалось додому, що нігди роззиратись. Пригадаймо — був 1921 рік. Уклавши після поразки в авантюрному поході на Варшаву Ризький мирний договір, Західну Україну комуно-більшовицька тепер вже Росія віддала Польщі. І діставшись нарешті з Катеринославщини поближче до Волині, тисячі ще царатом евакуйованого тутешнього люду опинилися перед загрозою бути відрізаними від рідних місць новим кордоном, як здавалось тоді, назавжди. Хіба не мусили поспішати? І хіба не могли батьки хлопчика, котрий наразі десь загубився, заспокоюватися, вивозячи інших дітей з-під більшовизму, тим, що — загубився — не означає загинув, що, може, пристав до іншої якоїсь родини і з нею поїхав попереду, що не такий вже й маленький Гриша, знає і прізвище своє, і повне своє ім’я та імена рідних? Однак сталося інакше... Григорій Парій виростав на Житомирщині в дитячому притулку. Здорослівши, зустрівся з дівчиною Марійкою. Побрались. Наполеглива паріївська вдача допомогла Григорієві стати на ноги. Живучи на хуторі Майдан побіля сіл Пилиповичі та Дідовичі Новоград-Волинського району, працював лісником, або, як говорили, обхідником. Виховував разом із дружиною двох дітей —Петра та Зіну. Але не давало спокою прагнення відшукати батьків. Писав у цьому зв’язку якісь листи, слав їх на відомі йому адреси. Мабуть, вважає Наталія Приходько, дочка Зінаїди Григорівни Парій (Солопчук у заміжжі), батько його теж розшукував. І вони таки знайшли один одного. Хоч, не раз, напевно, думалося потім Григорієвій дружині Марії Михайлівні, що краще би не знаходили... Між Парієм Григорієм та Парієм Васильом, яких розділяв тепер державний совєтсько-польський кордон, проклався місток постійного листування. І в 1937 році за оті листи в „буржуазне зарубіжжя” був Григорій комуно-більшовицькою владою заарештований, звинувачений у шпигунстві, та й засуджений, як сказав тоді Марії Парій „якийсь тюремний начальник”, за статтею 54 КК УРСР мабуть-то на п’ятнадцять чи й більше літ. Зіні, доньці Григорія Парія було тоді 5 років. З розповідей матері Наталія Приходько знає, що від того дня, коли діда її забрали, і аж до червня 1941 року, коли нагрянули з війною німці, ще молода і звинна тоді бабуся її Марія Парій постійно із села возила передачі у житомирську тюрму. Передачі приймали, а коли просила про побачення, то чула одне: „Нє положено”. Якийсь час по війні взагалі не могла довідатися про чоловіка нічого. І аж як сповнилося Григорієвій доньці 16, сказали Марії, що він помер у в’язниці від хвороби. Але тільки як проголосила Україна державну свою незалежність, з архівних документів колишнього КДБ з’ясувалася нещадно жорстока і в чомусь зловтішна правда: Григорій Васильович Парій, котрого згодом реабілітували, — розстріляний через місяць після арешту. Ким же мусили бути оті тюремні наглядачі-енкаведисти, які, беручи й беручи упродовж без малого п’яти років передачі, підхарчовувалися тим, що приносила до тюрми Григорієва Марія, відриваючи від себе і дітей? І де лежить межа злочинності комуно-більшовицької системи? Доля ж розпорядилася так, що в 1960 році Григорієва донька Зіна познайомилась з Олександром Солопчуком, який з Маневицького району приїздив до когось у житомирські Пилиповичі погостювати, вийшла за нього заміж і повернулась на волинську землю своїх предків. Наталя Приходько ще розповіла, як не раз просила її мама „кудись писати і розшукувати свій рід”. І якою обнадійливою стала в цьому зв’язку розповідь газети про Ростислава Парія, дід у котрого звався Талимоном. Тим паче, що інформація, начебто одержана нині покійним вже дядьком Наталії Приходько в управлінні Служби безпеки, переконувала: родовід свій треба шукати на Горохівщині. А ще розповіла пані Наталя, як по війні хтось із тамтешніх їхніх сусідів їздив з Житомирщини на Волинь на заробітки, десь тут випадково зазнайомився з тоді ще живим Григорієвим батьком Василем Парійом, а потім приходив до овдовілої Марії Парій з тим, що „просив дід Василь, аби пустила на трохи до нього Гришкового сина, хай би він його побачив”. Пам’ятаючи власне та чоловікове сирітство і добре знаючи, як легко малому згубитися в людському огромі, пустити від себе дитину Марія не наважилась.
