ДВІЧІ ПРОЙШОВ КРІЗЬ ПЕКЛО АФГАНУ

Про Миколу Тильмана говорять, що він народився в сорочці.

Василь ЯНОШІ

Голові Дубнівської районної організації колишніх воїнів-інтернаціоналістів Миколі Леонтійовичу Тильману двічі випало пройти крізь пекло Афганістану. Служив прапорщик авіатором у Дубно. Напровесні 1983-ого перед строєм зачитали наказ командування, що “на основі договору від 5 грудня 1978 року між СРСР і Демократичною Республікою Афганістан про дружбу й співробітництво та надання військової допомоги в разі загрози, відбути в ДРА для захисту квітневої революції та виконання інтернаціонального обов’язку”. Серце забилося частіше, коли почув і своє прізвище. Бо вже доходили чутки (війна там тривала четвертий рік) про нечувані звірства душманів, підступність мусульманського світу, зростання опору противників тамтешньої влади. Адже ніякої демократичної революції в квітні 1979 року там не було, стався звичайний політичний переворот. Нові керівники, бачачи хиткість свого становища, покликали на поміч сусіда. По суті, СРСР втрутився у громадянську війну, що відбувалася в країні. Не хотілося розлучатись із сім’єю, десь підсвідомо витала думка, що скосить випущена з укриття душманська куля. Але наказ є наказ, його слід виконувати.
Кількаденна акліматизація в Ташкенті — і ось Кундуз, окрема ескадрилья “вертушок”. Скоро 32-літній дубнівчанин переконався, що доведеться мати справу з хитрим, добре вишколеним і озброєним ворогом. І хоч в Афганістані не перший день перебували радянські військові та партійні радники, під охороною перебували аеродроми та стратегічні об’єкти, прибульців багато що дивувало. Добре, не можна зупинити пустельні суховії, що заліплювали очі, вуха, ніс піском, шпурляли в обличчя дрібні камінці. Але чому ні на йоту не зменшилась ненависть більшості населення до “шураві”? Досить було вимовити слово “комуніст”, як бліднув, скреготав зубами співрозмовник, хапався за кинджал. Не хотілося, аби союзників вважали найманцями-окупантами, а обставини складались так, що радянці такими ставали.
Микола Леонтійович прослужив у Кундузі півтора року. Брав участь у бойових операціях. Йому поталанило вижити, хоч був поранений, довго лікувався у лазареті в Кабулі. Сумом повняться його очі, коли згадує, що в ескадрильї загинув 21 авіатор із льотного та обслуговуючого складів, а 15 чоловік були поранені. Наші втрати були відчутними. Це, в свою чергу, породжувало, можливо, й безпідставні лють і жорстокість “шураві”. Часто траплялося, коли за вбитих радянських військовиків відповідало мирне населення: вирізували, вистрілювали, спалювали цілі кишлаки. На твоїх очах вбивали близького друга. Душмани знущались над взятими в полон (не раз знаходили обезголовлені трупи на караванських стежках), з кулеметів косили чужинців у Пешеварському таборі. Здавали нерви у бійців, можна було зійти з глузду. От і налітали на глинобитні поселення, щоб “полякати духів”, яких там і близько не було.
Вернувся додому Микола Тильман, помаленьку відходив від побаченого і пережитого, розповідав при нагоді, як вертолітники виручали десантників. І не гадав-не думав, що доведеться ще на два роки повернутись у пекло. У 1987-ому відправили його туди як досвідченого механіка. Випало служити в Джелалабаді. І не вина інтернаціоналістів у тому, що тодішні політики посилали вбивати людей чужої країни і водночас ставати “гарматним м’ясом”.
Чим запам’яталось нове перебування в гірській країні? Постійні “тривоги” (нерви нагадували натягнуту струну), несподівані ситуації (хоч їх підсвідомо чекали завжди), шукання відповіді на запитання (вголос його ніхто не промовляв): “Що ж це за допомога, кому вона потрібна?”. Захоплювали душманські склади боєприпасів, знаходили там не лише виготовлені в США установки “Стінгер”, а й радянські ракетні комплекси. Тодішні політики СРСР сповідували подвійний стандарт: однією рукою надавали афганцям допомогу, а іншою — продавали Єгипту зброю, звідки вона надходила... душманам. До речі, точнісінько так діяли й американці: літаки їхні з ракетами “наводили порядок” — і посилали гуманітарку.
На кожній війні заробляють чималі гроші. Афганістан виявився не такою вже бідною країною. У кишлакових дуканах-магазинах можна було купити модні спортивні костюми фірм “Адідас” і “Пума”, сучасну аудіо- та відеотехніку. І це тоді, коли вдома солдати раділи приймачу “Маяк”, що вважався у Союзі престижним. А що вже казати про чарсу (марихуану), героїн, котрих там вдосталь на кожному кроці. Це все гроші, що потужним струменем стікали у кишені ділків-торгашів, які не вельми задумувались над цінністю людського життя.
Та все колись кінчається. Пан Микола, нагороджений медалями “За бойові заслуги”, “Захисник Батьківщини”, “За вислугу років”, кількома афганськими відзнаками, вийшов у запас. Нині трудиться на овочесушильному заводі оператором котельні. Донедавна пенсія в нього була 259 гривень. Прикро, бо ветерани війни в Афганістані — одна з найнезахищеніших соціальних верств населення. Скажімо, пенсія у підполковника-інтернаціоналіста менша від прапорщика армії незалежної України. Тому Микола Тильман намагається якось підсобити тим, котрі пройшли пекло “незрозумілої” війни як голова районної організації (вдруге йому довіряють цю посаду). Йдеться не лише про психологічну реабілітацію (в районі 18 інвалідів-афганців), медичну допомогу, але й про буденні речі, бо життя вже не таке й легке. А за дев’ять останніх років лише двом учасникам війни в Афганістані дали квартири.