Нині у людей до тих, хто взявся здобувати мандат народного депутата України, йти у місцеві ради, часто постає запитання: чому вони прагнуть потрапити у владу?..
Олександр НАГОРНИЙ
Нині у людей до тих, хто взявся здобувати мандат народного депутата України, йти у місцеві ради, часто постає запитання: чому вони прагнуть потрапити у владу?
Творити справедливі закони чи “кришувати”, тобто лобіювати інтереси олігархів, самим збагачуватись? Позитивно впливати на соціально-економічну політику регіону чи мати в майбутньому захист у випадку претензій до них правоохоронців? Відповідь кандидата в народні депутати України від виборчого блоку Соціалістичної партії (він же входить у п’ятірку соціалістів до обласної ради) Григорія Павловича щира і однозначна: допомагати малозабезпеченим і незахищеним державою ветеранам війни в Афганістані, сім’ям загиблих, пенсіонерам. А таких за його спиною, як мовиться, дві тисячі чоловік, адже він — голова обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану. Григорій Павлович повідомив страшну річ: в 2005 році померли 33 таких, ще порівняно молодих чоловіків, а в позаминулому році — 37 (до речі, 12 хлопців були нежонаті, не змогли створити сім’ї). Помирають не стільки від раніше отриманих поранень, як від перенесених в суворій країні хвороб — малярії, тифу, а особливо від нервових стресів, тобто від психологічних травм. 400 сімей ветеранів досі не забезпечені житлом. Вони очікують хоча б якоїсь допомоги в будівництві. Українська спілка ветеранів мала санаторій у Криму, де могли лікуватись інваліди, але його в них забрали. А серед афганців області понад 300 чоловік — інваліди. Ось така невесела статистика. Ми поцікавились у Григорія Павловича, що було найбільш трудним і навіть нестерпним в нього більш, як за два роки перебування в Афганістані, в тому пеклі, що й досі, мабуть, постає перед його очима. — Родом я з села Лемешів Горохівського району. Слід сказати, що школа тоді виховувала нас патріотами, — розповідає Григорій Григорович. — І тоді й думки не було, щоб “відмазатися” від армії, це було б для мене ганьбою. Хоча коли нас літаком доставили в Казахстан, то знаю, що 18 синів впливових батьків залишилися служити в Семипалатинську. А нам на підготовку в горах дали всього три місяці. І найбільш страшною для мене була під час боїв втрата друзів, неодноразово було таке, що деякі помирали на моїх руках. На щастя, мене лише один раз контузило після прямого обстрілу гранатометом. Рік батьки не знали, що я перебуваю в Афганістані. У листах я писав, що служу біля кордону з Монголією. Мама зрозуміла лише тоді, де я знаходжуся, коли після першої медалі “За бойові заслуги” надійшов лист з подякою від командира частини. Можна собі уявити, як тоді переживали за нього батьки. Адже з навколишніх сіл лише він потрапив на цю війну. Навіть при тотальній засекреченості доходили чутки в село про те, що привезли кудись вбитого солдата. А тут ще Григорія затримали в армії на кілька місяців — його однолітки вже вернулись додому. — Мене не впізнали на автозупинці в Горохові, адже я важив 55 кілограмів, хоча коли йшов в армію, то мав 73, — каже Григорій Григорович. — Це наслідок нервового очікування “дембеля”, а ще була спека більше 50 градусів. Мама від переживань в тяжкому стані перебувала в лікарні. І коли я прийшов у палату, вона з криком схопилася і почала обмацувати мене, чи є ноги, руки. Слава Богу, радість допомогла їй стати на ноги, незважаючи на страшний діагноз. Григорій Павлович — вольова людина, він знайшов себе в житті. Спочатку працював токарем в Нововолинську, згодом був заступником директора малого підприємства, закінчив ВДУ, а в 1994 році його обрали заступником обласної організації спілки афганців, тепер він її очолює. Дружина Неоніла працює бухгалтером-касиром, синові Назарчику — 13 років, доньці Марійці — вісім. Він гордо каже: — Син має чотири пояси по карате. Я намагаюсь бути для нього взірцем людяності і мужності. І взагалі, афганці роблять багато для патріотичного і спортивного виховання молоді. У нашій секції по карате займається 250 дітей. Ми створили ансамбль “Віват”, котрий пропагує українські народні та патріотичні пісні. Щодо політики, то Павлович хоче бачити її прозорою, до душі йому слова Олександра Мороза: “Збудуємо Європу в Україні”. Більшість ветеранів Афганістану вступили в ряди Соціалістичної партії, оскільки вважають, що в її програмі сильні позиції соціального захисту. 15 лютого Григорій Павлович з друзями-ветеранами і соратниками будуть відзначати чергову річницю виведення військ з Афганістану. Та ганебна війна, на яку їх, молоденьких, добре не навчених послала Москва, відгукується в їхніх серцях незагоєним болем, нервовими стресами. Григорій Григорович хоче полегшити життя своїм бойовим побратимам.
