Нині Петро Гайдучик – командир взводу з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав.
«Вони спалили все, пов’язане з Україною, а ми гордо продовжуємо її захищати»
28 березня 2014 року з півострова на материкову частину провернулися 1100 військовослужбовців Внутрішніх військ МВС України. Усі вони продовжили службу у підрозділах Національної гвардії України.
Лютий-березень 2014 року закарбувався трагічними подіями в історії України. Саме тоді почалася збройна агресія Російської Федерації проти нашої держави. Унаслідок анексії багато українських військових, які проходили службу в Криму, перейшли під російський прапор.
28 березня з півострова на материкову частину провернулися 1100 військовослужбовців Внутрішніх військ МВС України. Усі вони продовжили службу у підрозділах Національної гвардії України. Серед тих, хто лишився вірним військовій присязі – молодший лейтенант Петро Гайдучик. Нині він служить у військовій частині 1141, що дислокується у Луцьку.
Про військову службу в Севастополі: «Хороші були часи!»
Петро Гайдучик родом з Волині. Ще будучи школярем неодноразово казав, коли виросте стане офіцером. Поступово його військова мрія почала здійснюватися. Строкову службу відбував у Севастополі, у військовій частині Внутрішніх військ.
– Я ніколи не боявся армії. Навпаки, був переконаний, що відслужити повинен кожен чоловік. Тому, навесні 2012 року, коли настав мій час, сам пішов у військкомат і вже за кілька днів став солдатом. Нашу частину називали «райським куточком». Там не зі слів знали, що таке братерство, підтримка і справжня дружба.
Зранку під час фіззарядки, якщо маєш бажання, можна було пробігтись 5 кілометрів до моря, покупатись і назад у частину. Це було справді класно!
Ще під час строкової служби волинянин виділявся наполегливістю і сумлінністю. Тоді ж вивчився на сержанта у Золочеві. А після армії вирішив продовжити військовий шлях і підписав контракт із тією ж військовою частиною. Та прослужити тут випало недовго.
Петро Гайдучик строкову службу відбував у Севастополі, у військовій частині Внутрішніх військ.
– Хороші були часи, – пригадує гвардієць. – Зранку під час фіззарядки, якщо маєш бажання, можна було пробігтись 5 кілометрів до моря, покупатись і назад у частину. Це було справді класно! А під час звільнень ми обов’язково відвідували історичні місця. Їх у Криму дуже багато.
Про блокаду військової частини: «Взяли тихо, без штурму»
У лютому 2014 року Петро Гайдучик повернувся у військову частину вже як контрактник. Потрапив у стрілецьку роту, де виконував завдання із конвоювання та охорони підсудних і засуджених. Та на початку березня частину, як і десятки інших, розташованих на території півострова, почали блокувати так звані «зелені чоловічки». У цілодобовому оточенні, обіцянках золотих гір і матеріальних винагород за перехід на бік Росії – у таких умовах три тижні жили українські військові. Вони розуміли, що у цій ситуації безсилі. Усе залежало лише від рішення командира.
– Зранку, пригадую, я зайшов на територію частини. Ми тоді мали їхати на суд. Але виїхати за межі так і не вдалося. Під КПП (контрольно-пропускний пункт, - ред.) раптово почали з’їжджатися броньовані КРАЗи. «Зелені чоловічки» оточили по периметру частину, щоб позбавити можливості нашого входу-виходу і почали патрулювати навколишню територію. Нас тоді усіх посадили на казарму. Ми розуміли, що у цій ситуації абсолютно безсилі. Усе залежало від наказу командира частини.
За перехід на російську сторону обіцяли золоті гори: високі зарплати, житло, соціальний пакет. А через три тижні командир зібрав офіцерів і контрактників і озвучив своє рішення продовжити службу у цій частині. Він родом з Криму і тут у нього все: сім’я родина, житло. Усі дружно зааплодували.
За увесь час, що військові провели у частині, ніхто не намагався взяти її штурмом. Усе відбувалося тихо, без галасу.
– Ніхто нас не чіпав і не погрожував. Лише періодично передавали слова «окупантів» з пропозиціями. За перехід на російську сторону обіцяли золоті гори: високі зарплати, житло, соціальний пакет. А через три тижні командир зібрав офіцерів і контрактників і озвучив своє рішення продовжити службу у цій частині. Він родом з Криму і тут у нього все: сім’я родина, житло. Усі дружно зааплодували. У той же час, хто мав бажання виїхати на материк, він нікого не затримував і обіцяв сприяти поверненню. Нас піднялося лише 12. Сказали, що маємо кілька днів, щоб зібратися і покинути півострів. Ми розуміли, якщо лишитися там, то дорога додому буде закрита, – каже Петро Гайдучик.
Про повернення на материкову Україну: «Нас зустрічали з почестями та військовим оркестром»
Проводжали їх з почестями. Каже, що на плацу вишикувався увесь особовий склад і всі пройшли перед ними стройовим, віддаючи військове вітання.
– Як зараз пам’ятаю, це було 28 березня 2014 року. Цей день поклав початок нового життя для тих військовослужбовців, які не піддались солодким обіцянкам і не зрадили. Неподалік від кордону з Кримським півостровом на Херсонщині нас усіх зустрічали з почестями та військовим оркестром. Зустрічав особисто Степан Полторак (на той час – командувач внутрішніх військ МВС України – ред.). Вручав грамоти і медалі просто посеред поля і дякував усім за те, що не піддалися сумнівним спокусам і не зрадили Україну. Потім ми посідали в автобуси і роз’їхалися хто куди продовжувати службу у військових частинах, на той час вже Національної гвардії України. Так я і ще троє моїх товаришів (теж волинян) опинилися у Луцьку.
Петро Гайдучик з товаришами продовжили службу в Луцьку.
Про життя «після»: «Вони спалили все, пов’язане з Україною, а ми гордо продовжуємо її захищати»
Ще перший місяць після переведення Петро Гайдучик підтримував зв’язок із тими, хто лишився у Криму. Та потім спілкування раптово обірвалося. І про долю кожного з них тепер може лише здогадуватися.
– Під час листування вони розповідали, що після переходу на російську сторону спалили у частині все пов’язане з Україною. У першу чергу форму, знамена, прапори.Чув, що командира моєї роти (до речі, теж виходець з Волині, який все-таки перейшов на інший бік) згодом перевели в Москву. Знаю, що тоді багато з них були за Росію, триколори вивішували на вікнах. Але потім почали розчаровуватися, бо не отримали обіцяне. Потім зв’язок обірвався. Жодного разу ніхто з нас не пошкодував про свій вибір, бо присягнули на вірність Україні та українському народу і гордо продовжуємо її захищати.
Після переходу на російську сторону спалили у частині все пов’язане з Україною. У першу чергу форму, знамена, прапори.Чув, що командира моєї роти (до речі, теж виходець з Волині, який все-таки перейшов на інший бік) згодом перевели в Москву.
Нині Петро Гайдучик – командир взводу з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав. Гвардієць зізнається: бути офіцером Нацгвардії для нього – це велика честь і ще більша відповідальність. Бо повинен дбати і відповідати не лише за себе, а й тих військовослужбовців, що пліч-о-пліч служать з ним.
Юлія Ковпак
