- Моя дружина рахувала криниці, які я копав. Нарахувала десь за двісті, а потім збилась. А я після того ще багато викопав. За триста їх усіх точно набереться...
- Моя дружина рахувала криниці, які я копав. Нарахувала десь за двісті, а потім збилась. А я після того ще багато викопав. За триста їх усіх точно набереться.
Василь УЛІЦЬКИЙ
НА КОЛОДЯЗЯХ ЗАРОБЛЯВ НА ВЕЛИКУ СІМ`Ю Розповідав Леонід Іванович Хвостюк повільно, смакував словом, жартував, час від часу роблячи паузи, щоб черговий раз затягнутись цигаркою. Але коли згадував дружину, в очах незмінно з`являлися сльози. „Любив свою жінку він дуже”, – приходили в той момент на пам`ять слова, сказані про копача криниць кимось з його знайомих. - Жінка мене не раз жаліла, казала, що вистачить вже. А я їй: „Як з тобою спати – краще криницю буду копати”, - хоче жартувати, але й сльозу водночас витирає Леонід Іванович. Вже рік, як його дружина залишила цей світ. „44 роки і 8 місяців прожив з нею”. Дев`ятеро дітей виховали разом – шість доньок і троє синів. Внуків-правнуків дочекались. - Сім`я велика, треба було годувати, - говорить 67-річний чоловік. - Та й кортіло копати, люди просили. І зараз йдуть до мене, але вже другий рік, як відмовляю, - сили не ті. А копачів зараз поблизу нема. Старі повмирали, а молодь не хоче робити... Скільки криниць викопав, стільки, здається, й оповідок може розповісти копач. - Але краще за мене моя кобилка усі мої криниці пам`ятала, - сміється. - Не повірите, але зупинялась біля кожної, яку викопав! А накопав він тих колодязів, глибоких і не дуже, не тільки у рідному селі Корсині Рожищенського району та околицях – по всій Волині. В одних лише Кухарях – 46 штук. В рідному селі – чотирнадцять. А тих, які чистив, й не рахує, їх безліч. Були неглибокі колодязі – на кілька кругів, а були й такі, з дна яких ледь світла цятка угорі була помітна. На Горохівщині викопав найглибшу свою криницю – 36-метрову. - Складна наука – криниці копати? – запитую. - П`яному не можна, - відповідає копач. – Бо санками по воду їхати будеш. - А це як? - Набік викопаєш, - сміється. - Бачив я такі криниці. Приходить до мене якось чоловік: „Рятуй! Викопав колодязь, вода є, але її... не видно”. Мусив виправляти я його роботу.
ТАК КОПАЛИ КРИНИЦЮ, ЩО ЛЕДЬ ХАТУНЕ ЗАВАЛИЛИ Місце, де буде криниця, майстер шукає сам за допомогою двох Г-подібних рамок. Якщо вони розходяться в руках – у тому місці тверда земля, копати можна. Якщо сходяться – м`який грунт, це – гірше, бо земля може „рухатись”. - У Дубовій було, пам`ятаю, копав. Хазяїн затявся – копати там, де він хоче, біля хати, щоб воду було зручно в лазню провести. А рамка показує, що не можна там. Ні, копай йому саме там - і все. Словом, викопали ми лише чотири круги, заложили п`ятого, і круги далі не йдуть, стоять на місці. Виявилось, „пішла” земля, круги затиснуло. Дивимось, грунт під верандою навіть провалюється. Приїхав кран, рве круги, а ми бачимо: піднімається хата! Виявилось, круги так міцно затиснуло, що піднімав їх разом із шаром землі. Мусили тихенько поставити хату на місце, щоб фундамент не тріснув, а круги так і залишити у землі. А наступного дня я вирив криницю там, де і пропонував. Молитва перед роботою – і за лопату. І так з двадцяти трьох років, коли викопав свою першу криницю - перейняв естафету в одного діда, який вже був не в силі копати колодязі. Худорлявий і жилавий, на дно криниці завжди сам спускався. А вилазив, коли вже все було готове. Як правило, одного дня, аби викопати криницю, вистачало (хоча часто до глибокої ночі, при світлі лампи копав), не міг собі дозволити довго по „відрядженнях” шастати. Лише перекурював після кожного круга. - Але, траплялось, на дні навіть закурити не міг, - згадує. – Якось копаю-копаю, як чую: нема чим дихати, духу не вистачає. „Ай, сто грам хочеш”, - не вірять зверху хлопці. Думаю, закурю. Але навіть сірник не горить – кисню бракує, - каже копач і пропонує: - Ось, подивіться, на голові у мене які відмітини – від відер... Це ще одна з найбільших небезпек. Не раз зривались з висоти відра, заповнені землею. Від удару у відрі одразу ж вилітало дно. А бувало й копачеві діставалось – якщо не до кінця встигав вивернутись. На щастя, від серйозних травм Леоніда Івановича Бог милував. Справді, не даремно рідко хто наважується на таку роботу. - Часом простого підсобника, щоб допомагав, знайти не можна було. А як на вечерю – на три столи людей є! - сміється Леонід Іванович. – От під Ковелем пригадую... Наш співрозмовник прикурює чергову цигарку і починає ще одну бувальщину… - 300 криниць викопали, Леоніде Івановичу, важко навіть уявити, невже жодного разу хоч якого скарбу не знайшли? – запитуємо на прощання. - Не раз хлопці сміялись: „О, вже щось в кишеню заховав”, - говорить копач криниць. – Але за всі ті роки я весь час тільки один скарб знаходив – той, яким зараз багато людей смакує.
