«Хтось же має тут лишатися – вдома»: як живе прифронтова Попасна - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.32
«Хтось же має тут лишатися – вдома»: як живе прифронтова Попасна

Ірина чекає весни, щоб висадити квіти перед своєю кав’ярнею. Але хоче додому. У свій, неокупований, Первомайськ.

Українська правда

«Хтось же має тут лишатися – вдома»: як живе прифронтова Попасна

За кілька кілометрів звідси – крайній блокпост, далі – уже окупована територія

В'їзд у Попасну ви запам'ятаєте. Не через синьо-жовтий напис чи зрешетований осколками вказівник. А через пам'ятний знак навпроти заправки, від якої з початку війни залишився лише каркас, пише Українська правда. Це – пам’ять про загиблих захисників України, бійців батальйону «Донбас», що віддали тут життя у бою 18 липня 2014 року.

У Попасній, як і в багатьох містечках України, є закинуті старі будівлі. Тому часом важко зрозуміти, що зруйнувала війна, а що – час. Нам підказує керівниця місцевого центру адміністративних послуг Марія Хільчук. Показує, що тут супермаркет відкрився, а раніше всі вікна пошкоджені були.

– А це наш хлібокомбінат, тоже попало, горіло на другому поверсі. У них кілька печей, то вони працювали всю війну, не переставали. У нас всі магазини працювали між бомбьожками, ніхто не закривався. І школи не закривали. В нас 47 чоловік померло місцевих. От сидиш дома, субота чи неділя. Почалися обстріли. Бігла по двору – і уже всьо. От в мене сусід-пенсіонер. Вийшов на вулицю, хоп – упало. Стьопи нема.

Марія показує свій мікрорайон – «мєльніцу».  Він впирається у блокпост. За ним – уже непідконтрольна територія. Це «вихід на Первомайку», окупований Первомайськ.

– Туда вже ніхто не ходе. І що там – ми не знаємо, там уже воєнниє. Тут же страшне було, як обстрєли. Бігала вікна відкривала, щоб не розбилися. Підбігаю, а перед вікнами взривається все… Це ступор повний. Ну, нічого. Встала зранку і пішла на роботу. 

Щоранку Марія приходить на зупинку, якою користувались, їдучи в і з Первомайська.

Ірина чекає весни, щоб висадити квіти перед своєю кав’ярнею. Але хоче додому. У свій, неокупований, Первомайськ.

- Я вже стільки років тут проробила, тут батьки поховані. Сестра моя тут і племінниця. І куди поїду? Де я кому нужна? Тут мене знають всі, я людей знаю, робота є. І додому є куди прийти. У нас 21 тисяча населення тут. Хтось поїхав, але багато хто вернувся. Кажуть: «Кому ми нужні? Тут свій дім, робота, все». – Діткам подобається тут, нікуди не хочуть їхати. Син ходить на секції по футболу, дівчинка гандболом займається, – розповідає адміністраторка ЦНАПу Катерина. – У нас хороша робота, чудовий колектив, місто розвивається, і концерти є. Щороку щось новеньке освоюємо, розвиваємось. Уже з січня ми і паспорти біометричні видаємо. Уже майже 900 людей прийняли. Працюємо по запису, щоб не було з черг. Все зручно. Бабусі приходять до нас, є стаціонарний телефон, вони дзвонять і записуються. Черги у нас бувають зранку, коли автобус приходить і дизель. Тоді всі ми тут, один в одного на підхваті. Хтось же має тут лишатися – вдома. 

З Попасної Ірина Шопіна бачить обриси свого дому – окупованого Первомайська. Влітку цього року вона ризикнула і відкрила у Попасній свою кав’ярню, єдиний безалкогольний заклад у місті. 

– Попасна з 2017 року ожила. До того тут був мрак. А потім хоч люди почали повертатись, бо спокійно стало.

Ірина давно мріяла про свою кав’ярню, ще як ходила вулицями Києва, де вони сім’єю жили кілька місяців. Тікали в столицю від обстрілів у рідному місті, де родина мала бізнес, магазин автозапчастин з напарником. У 2015 році сім’я назовсім виїхала з Первомайська, бо син рік пропустив у школі через постійні переїзди:

– Як тільки заспокоїться все – ми додому. Знову обстріли сильні – виїжджаємо. Сподівалися, що закінчиться все… Багато де так швидко все закінчилось. З Попасної взагалі за тиждень вигнали. В Слов’янську місяць чи два серйозна війна йшла і все. А в нас все мертво… 

Виїхали спочатку в Артемівськ (перейменований в Бахмут). У 2015-му Попасна ще була небезпечною. У 2017-му тут стало спокійно, і невдовзі сім’я перебралась сюди, купивши квартиру. Тут в чоловіка Ірини був бізнес до війни.

– А тут біля дому таке місце! Так з’явилась ідея побудувати кав’ярню зі столиками. Пішла в міськвиконком, місто пішло назустріч. Землю швидко виділили, світло провели і воду! Я про таке мріяти не могла! Тут було що попало. І з містом домовились, що місто кладе нам плитку, а лавочки, ліхтарики, озеленення – за нами. В жовтні 2018 року почали будувати кав’ярню. Дизайнерка зі Слов’янська створила дизайн всередині.

Ірина чекає весни, щоб висадити квіти перед своєю кав’ярнею. Але хоче додому. У свій, неокупований, Первомайськ.