«Я хочу мотивувати сина, показати, що я не опустив руки, і він так само має не здаватися» — Іван Лепеха, 29 років, ветеран ЗСУ

Один із учасників збірної України – Іван Лепеха – має непростий шлях захисту своєї держави. Якщо коротко: контузія та множинні осколкові поранення під час штурму Майдану в лютому 2014-го, рік боїв на Луганському напрямку у складі батальйону «Айдар», а потім – важка травма, йдеться на сайті «Повернись жиивм».

«Під час першої бойової операції на Сході мене мало не пристрелив снайпер, коли ми боронили 29-й блокпост, саме у мій День народження. Ми постійно були на передовій, багато разів прилітали снаряди, та мені завжди щастило – я залишався цілим. Але… Я отримав перелам хребта. Потім були шпиталі, лікування…Мене не покинула дружина. Казав їй: «Не приїжджай, я не хочу тебе бачити. Краще подай на розлучення». Вона витримала всі мої істерики, я за це я їй дуже вдячний… Я опустився на дно, але знайшов сили, щоб відштовхнутися і винирнути», – розповідає Іван.

«Війна для мене почалася з січня 2014 року, з барикад Майдану. На той час я навчався у Києві, тому приходив і допомагав хлопцям. 18 лютого я вважаю своїм другим Днем народження. Коли був штурм Майдану (в ніч з 18-го на 19-те), я отримав контузію, розрив барабанних перетинок, множинні осколкові поранення обличчя, рук, ніг. Спочатку лікувався вдома, але мені ставало все гірше, мама бачила, що я втрачаю слух. І через тиждень я потрапив до лікарні. У квітні мені зробили операцію – зшили барабанну перетинку – я потихеньку «зализував рани». Дорогою ціною дісталася перемога Майдану, але після неї була анексія Криму, почалися серйозні сутички на Сході України. Було зрозуміло, що треба захищати країну.

Влітку 2014-го наші хлопці ще були на Майдані, і в один з вечорів я приїхав до них. Ми сиділи, розмовляли, до нас підійшов знайомий і сказав: «Через дві години вирушає автобус на Схід. Хто готовий?». У мене із собою був паспорт, ноутбук, якісь речі. Я вирішив, що у гуртожиток повертатися не буду. Переглянулися з хлопцями, і через декілька годин виїхали. Тоді навіть не знали, куди.

«Я опустився на дно, але знайшов сили, щоб відштовхнутися і винирнути», – розповідає Іван.

Приїхали на базу батальйону «Айдар». Це був липень 2014-го. А далі – служба. Дуже пощастило, що хлопці-афганці з Майдану вчили нас, бо я лише в комп’ютерних іграх бачив автомат і стріляв.

А вже 12 серпня ми вирушили на своє перше завдання – в сторону Луганська. Тоді наші хлопці зайняли Лутугине, Георгієвку, була деблокада Луганського аеропорту. А ми вирушили в бік Хрящуватого та Новосвітлівки. Два тижні там, перше пекельне хрещення. Тоді я усвідомив, що таке війна. Багато хороших людей залишилися там назавжди.

Виходили звідти на тому, що залишилося, бо тоді в наступ вже пішли війська РФ з кордону. На початку вересня ми повернулися на базу. Для нашої армії це був доволі хаотичний, панічний період. Тоді мене направили до Києва вчитися на оператора квадрокоптера. В мене було десять днів, за які я навіть встиг поїхати побачити маму. Тому що, якщо чесно, думав, що більше не повернуся.

Потім знову на Схід, на війну. Ми виконували завдання поблизу ТЕС в Щасті, в Кримському, два рази штурмували село Сокольники. А з січня 2015 року тримали оборону на 29-му блокпосту, що на Луганщині. Потім нас вивезли на декілька днів на полігон, і знову – на передову. З частиною нашої роти я потрапив в населений пункт Золоте-4. Там ми втратили багато наших побратимів…

Той, хто пише сценарій мого життя, має паскудне почуття гумору. Під час першої бойової операції на Сході мене мало не пристрелив снайпер, коли ми боронили 29-й блокпост, саме у мій День народження, – також. Ми постійно були на передовій, багато разів прилітали снаряди, та мені завжди щастило – я залишався цілим. Але…

Із Золотого-4 ми мали повертатися додому, вже рахували дні. 6 липня нам дали команду їхати в групі прикриття – переміщати техніку на базу в Старобільськ, після чого ми мали йти на ротацію.

Ми з хлопцями погрузилися на броню. В районі Новоайдару на незручному повороті механік-водій БМП не впорався з керуванням, і наша машина вилетіла в кювет. Водій ударився головою і втратив свідомість. БМП стала вертикально, багато хто – нас було п’ятеро – від удару позлітав з броні. А я вхопився за опору і тримався до останнього, поки БМП несло. Тримався однією рукою, а мене просто било об цю броню. Коли мехвод прийшов до тями і заглушив «беху», я хотів встати, але зрозумів, що не можу. Спочатку не усвідомлював, що робиться.

Мене одразу доправили в Новоайдарівську лікарню. Коли мене занесли, місцеві медсестри сказали: «Знову наші солдатики понапивалися». У мене була пекельна біль в спині, і я почав говорити усе, що про них думаю. Адже ми не пили – ні бажання, ні часу на це не було, ми воювали. 

Я отримав перелам хребта. Потім були шпиталі, лікування…Мене не покинула дружина. Так, були думки: «Навіщо я їй такий потрібен?». Казав Іринці: «Не приїжджай, я не хочу тебе бачити. Краще подай на розлучення». Вона витримала всі мої істерики, я за це я їй дуже вдячний.

У мене був такий стан, що хотілося  послати весь світ к чортам. Потім мене поставили на ноги, але стан не покращився. Я уявляв своє життя по-іншому. Війна мене наздогнала вже на мирній території. Ти дивишся на байдужість, лицемірство, і доволі складно впоратися з емоціями. Так я почав заглядати в чарку – ввечері сідав вдома на кухні і пив, щоб хоч якось відключитися. Я опустився на дно, але знайшов сили, щоб відштовхнутися і винирнути. Знайшов сили, щоб зненавидіти себе. І я перестав вживати алкоголь взагалі.

Давно слідкував за «Іграми Нескорених», розмірковував: «Чи собі не спробувати?». Коли приїхав на тестування до Києва, мене охопила паніка. Захотілося сісти на першу маршрутку і поїхати додому. Але вдома у мене є два коханих стимули: синочок і дружина. Вони вірять в мене. Тож, я потрапив до збірної України! Це – велика відповідальність, адже тепер ти представляєш своїх побратимів, Україну, ветеранський рух у такому форматі.

Беручи участь в «Іграх Нескорених», я хочу мотивувати сина у майбутньому, показати, що я не опустив руки, пішов далі, що він має так само ніколи не здаватися.

У мене вже є велике досягнення: якщо перед відбором я взагалі не плавав, то зараз я можу спокійно пропливти два кілометри. Все це стимулює рухатися далі. А наша збірна – це дуже крута компанія, де навіть не треба слів, щоб зрозуміти один одного.

Моя мета – доплисти до фінішу, показати гарний результат. Але медаль – це не головне, повірте».