40-річному інваліду І групи з Нововолинська Віктору Волинцю із сім’єю доводиться жити у невеличкій однокімнатній квартирі...
40-річному інваліду І групи з Нововолинська Віктору Волинцю із сім’єю доводиться жити у невеличкій однокімнатній квартирі.
Алла ЛІСОВА
Про небезпеку хвороби ніхто навіть і не задумувався тоді, у 1994 році, коли вперше почала турбувати ліва нога. Після тривалого ниючого болю звернувся до лікарів, там поставили діагноз – остеохондроз. Та жодне медикаментозне лікування ні в Нововолинську, ні в Луцьку у госпіталях полегшення не приносило. Він, загартований селянською працею, “мореходкою” і “афганом”- ніяк не хотів звертати увагу на “болячки”, бо попереду – стільки роботи! Але жорстока доля не бажала відпускати його з своїх зловісних обіймів. Врешті, Віктору нічого не залишалось, як проситись на легшу посаду у міськвідділі внутрішніх справ, де працював, відколи повернувся з пекла афганської війни. Від міліціонера патрульно-постової служби – до помічника оперативного чергового, звідки і пішов за вислугою років у 2002-ому на пенсію. Але пішов вимушено із записом про втрату 25 відсотків працездатності, з паличкою у руці і з дружиною Анею, бо інакше подолати східці на 2-ий поверх і бордюри двометровому дужому з вигляду, вродливому чоловікові було не під силу. — Ми вже розчарувались у лікуванні, - каже дружина Аня. – І тут – дзвінок з Харкова, “афганські” однополчани запрошують на зустріч в честь 15-річчя виводу військ з цієї країни. Я розгублена – Вітя на той час лежав в обласному центрі в лікарні. Розказала все, як є. На протилежному кінці дроту наказове чоловіче: “Ви приїжджайте сюди – домовимось про лікування в інституті”. 9 травня 2005 року, коли на вулиці буяла білопінним цвітом весна, бойові побратими зустрічали Волинця у Харкові. Потім були довге тримісячне лікування – спочатку в інституті патології хребта імені Ситенка, а згодом – в інституті радіології імені Григор’єва. Професор Ігор Сергійович Мороз виставив страшний діагноз: пухлина спинного мозку. І відверто сказав: “Інвалідна коляска – пожиттєво. Тримайтеся”. Надто пізно звернулись. — Та попри все,— каже Аня, ковтаючи раз-по-раз клубок, який підкачується до горла і заважає говорити, - там, на Сході, куди так боялись їхати, стикнулись з проявами людяності, милосердя і безкорисливості. Нам надали окрему на двох палату. За Вітю, звичайно, доводилось скрізь платити офіційно (!), але, як афганцю, п’ятдесят відсотків вартості . Я ж була на безплатному утриманні. Медсестри, санітарочки, як дізнались, що ми здалека, несли хто що мав... Вітя і Аня в один голос розповіли про свого рятувальника – хірурга, який відклав свою планову операцію, аби приступити до хворого з Волині, щоб не гаяти часу. 17 жовтня Нововолинська МСЕК винесла суворий вирок: інвалід 1 групи по профзахворюванню. “Ваша газета пише про складні людські долі. Прийдіть і подивіться, як живуть Волинці”, - тривожний голос у телефонній слухавці заставив відкласти всі справи і поспішити за адресою – вул. Винниченка, 14/26. Назустріч – миловидна жінка, а поруч – схожа на неї, ніби дві краплі води, дочка. Ступаю у квартиру – і відразу зустрічаю погляд Віктора – запальний, життєрадісний, як у людей, які здатні і гори перевернути... Закінчивши середню школу, Віктор Волинець вступив у морехідне училище в Миколаїв. Отримавши спеціальність суднового електромонтажника, сподівався на службу у морфлоті. Але хтось розпорядився по-іншому. Довелось екстерном здавати державні екзамени – і на призовний пункт у Феодосію. А потім вже літаком у Ашхабад. — Вже тоді у нас сумніву не було, що попереду – Афганістан, - пригадує Віктор. – Після закінчення “учебки” у квітні 1985-ого, все ж таки ступив на афганську землю у місті Шиндант. Про те, що приніс молодому юнаку рік перебування у пеклі війни, багато розповідати не доводиться. За це говорять медаль “За відвагу”, медаль “Від вдячного афганського народу”, численні подяки, в тому числі від Верховної Ради СРСР, вдячний лист батькам і вчителям за мужність та героїзм, які проявив Віктор Волинець під час виконання інтернаціонального обов’язку... З моральними травмами, але цілим і неушкодженим, пощастило повернутись додому. Невдовзі покохав білявку Аню, одружився. Минуло трохи часу - і в сім’ї залунав дзвінкий щебет Вікторії та Сніжани. Щаслива родина планувала майбутнє. 13 років подружжя прожило у маленькій кімнаті гуртожитку на вул. Сірка, там народилися дівчатка. Коли Віктор захворів, після численних прохань йому у квітні 1999 року виділили однокімнатну квартиру загальною площею 28 квадратних метрів і жилою – п’ятнадцять. — Якби Вітя був здоровий, ми б якось шукали вихід із ситуації. Дали б собі раду, адже у нього золоті руки, - каже дружина. – А так... Ні в кухню, ні в туалет і ванну через вузькі двері візок не проходить.., - і, витерши сльози, додала: — Найгіркіше, що з черги у міліції нас зняли, кажуть, квартири даватимуть тільки працюючим. Поставили у міськвиконкомі, але ми там восьмі серед афганців. Дружина Аня розрахувалась з роботи, бо за чоловіком щохвилини треба дивитись. У кімнатці – невеличка стінка, ліжко, на якому спить подружжя, і навпроти – диван для 18-річної та 12-річної дочок. — Ще влітку – сяк-так. Трохи поїдемо в село, там свіже повітря, - продовжує Аня. – То на вулицю якось виберемось. А взимку – справжнє лихо. Немає навіть балкона. Дівчата вчать уроки на малесенькій кухні... Знаючи, що працівники міськвідділу внутрішніх справ чекають здачі квартир у новому будинку№ 3 на 5-ому мікрорайоні, звернулась до начальника Анатолія Трохимова, але позитивної відповіді не почула, мовляв, пенсіонерам не належить.... Отримала відписку з обласного управління УМВС, нічого втішного не сказали жінці і керівники міста... — Продовжую стукати далі. Відіслала благальні листи міністру внутрішніх справ Луценку, народному депутату Загреві, голові облдержадміністрації Бондару. Невже зараз мій чоловік, який став інвалідом (а серед причин захворювання називали і психічні травми, і аварію під час виконання службового обов’язку – А. Л.), нікому не потрібен? – запитує мене Аня, а я в той момент вловлюю скупу чоловічу сльозу на обличчі Віктора. Під час розмови прочиняються двері – і в квартиру заходить мама Віті, Ганна Іванівна. — У них сьогодні подвійне свято, - каже підбадьорливо, - і з “афганом” прийдуть вітати, хоч це наша печаль, і з днем народження молодшу, Сніжану... Винуватиці торжества дома не було, вона займається народними танцями. У квартирі пахне смачними стравами, стіл на кухні застелений білосніжною скатертиною. Попри все Вітя старається жити повноцінним життям. Розраду знаходить у спілкуванні з найріднішими, а ще - у вишиванні. Біля мене враз з’явились тонкої роботи різноколірні серветки, картинки. Буває, кажуть, так захопиться роботою, що й ранок настає. От найновішу картинку – образ Божої Матері – вишивав до 4-ої ранку. Є в їхньому роду потяг до майстрування, до творчості. Батько–столяр передав Віті вміння виконувати будь-яку будівельну роботу. З великим захопленням старша Вікторія опановує спеціальність художника-дизайнера у Володимир-Волинському педучилищі ім. А. Кримського. Хороша родина. І така важка доля. Мені подумалось: чи відмовився хтось із політиків хоч би від одного дня передвиборної реклами, тим самим зекономивши десятки, а то й сотні тисяч гривень для сім’ї Волинців? Це був би справжній вияв любові до народу, а отже - і до України в цілому.
P.S. Закликаємо партії і блоки, відомих політиків зробити благодійний крок для покращення житлових умов сім’ї Волинців з Нововолинська.
