Прочитав у вас публікацію “Чи боятися чоловічої зради?”, а згодом відгук на неї однієї з читачок — знову ж таки про те, як чоловіки “скачуть у гречку”. І подумав: чому так, чому завжди акцентується увага на зраді чоловіків? А хіба цей грішок не водиться за жінками, хіба вони ангели?
Прочитав у серпні в добірці “Любить, не любить” публікацію “Чи боятися чоловічої зради?”, а згодом відгук на неї однієї з читачок — знову ж таки про те, як чоловіки “скачуть у гречку”. І подумав: чому так, чому завжди акцентується увага на зраді чоловіків? А хіба цей грішок не водиться за жінками, хіба вони ангели? Зачепило мене, як мовиться, за живе, тому й вирішив розповісти історію однієї сім’ї... Це було в радянські часи. Молоде подружжя — Ірина та Сергій — приїхало за призначенням в наше село на роботу. Він — партійний керівник, вона — вчителька. Прижилися. Народилося в них дві дочки. Спливав рік за роком. У селі подружжя знали як компанійських, веселих людей. Буваючи в гостях, могли й чарку випити, але пияцтвом тут аж ніяк і не пахло. Та чомусь Ірина почала проклинати Сергія чорними словами, що він, нібито, випивоха. Хоч я особисто такого за ним не помічав. Обставини склались так, що Сергій інколи бував у мене вдома. Ми не раз розмовляли з ним про життя-буття. Але я ніколи не чув, щоб Сергій сказав хоч погане слово про свою дружину. Навпаки, я бачив шанобливе ставлення до жінки. Він, коли навідувався до нас, то обов’язково підходив до моєї матері, яка тяжко хворіла і була прикута до ліжка. І завжди з жалем згадував, що в нього на Житомирщині живе мама, яка теж дуже хворіє. А відвідати рідну неньку все якось не випадає за щоденними клопотами. Сергій будував двоповерховий особняк у передмісті (було для кого — старша дочка вже закінчила школу). Та несподівано — страшна звістка: Сергій раптово помер від серцевого нападу. Ірина відвезла його тіло на Житомирщину, мабуть, так рідня хотіла. Таким чином він повернувся після смерті до своїх стареньких батьків. А вдова щось не дуже горювала. І це помітили відразу у селі. Через місяць після похорону чоловіка Ірина влаштувала весілля дочці. Незабаром вона переїхала жити в особняк, майже добудований Сергієм. Влаштувалась на роботу в місті. Життя, як кажуть, продовжувалось... Якось я завів розмову про Ірину із своєю сестрою. І по виразу її обличчя та із перших слів зробив висновок, що їй ця розмова дуже неприємна. З якоюсь навіть огидою сестра вимовляла й ім’я Ірини. В чому ж річ? Почав розпитувати, і все зрозумів... Одного разу сестра допізна затрималась на роботі, тож добиралась додому попутним транспортом. І коли “голосувала” на узбіччі дороги, то помітила здаля жінку, що теж намагалась зупинити якусь автомашину. Придивилась і впізнала Ірину. Тож незабаром обидві їхали легковиком додому. Водій авто — молодий балакучий чоловік — зголосився підвезти Ірину під саму хату. Коли приїхали, то вона сестри не відпустила, оскільки вже була ніч, і влаштувала застілля. Припросила до столу і випадкового знайомого. Після чарки, другої чоловік задрімав у сусідній кімнаті. Ірина розгорнула перед моєю сестрою сімейний фотоальбом. Показувала їй знімки, розповідала, хто з них дивиться. Ось і фото Сергія. Ірина із злістю і навіть відразою взяла фото чоловіка й кинула його на стіл. Таким чином дала зрозуміти, що цьому знімку не місце в альбомі. Залишалось лише дивуватись, чому таке ставлення до покійного чоловіка, який (всі це бачили) дбав і про неї, і про дітей. Незабаром сестра лягла спати. А вранці зрозуміла з поведінки обох, що в Ірини із цим чоловіком, випадковим знайомим (а, може, й не випадковим?) була близькість. І огидно стало їй від цього. Адже після смерті Сергія минуло лише декілька місяців. Розповіла мені сестра, що в Ірини ще й при житті чоловіка був так званий друг, до речі, сімейний. І зв’язків з ним вона не пориває й досі. А ви все говорите про чоловічу зраду... Віктор БОЯРКЕВИЧ. Луцький район.
