ТАНГО ПОДРУЖЖЯ ЦИПУШКІНИХ

В юності в Наді було багато залицяльників. І не дивно. Подивіться на фото, зроблене невдовзі після війни, — яка красуня. І до того ж щастило на Михайлів. Один такий Михайло навіть хотів, щоб вона стала його дружиною.
— То було після концерту, — пригадує сьогодні Надія Юхимівна, — вічна співачка і танцюристка, як вона сама про себе каже. — В клубі мали розпочатись танці. І цей Михайло, мій залицяльник, говорить: “Я їду у відпустку” (він був офіцер). “І що?” “Хочу, щоб ти зі мною поїхала”. “В якості кого?” “Дружини”. “Це що, пропозиція?” “Можеш вважати, що так,— відповів він і додав: – Але коли ми одружимось, то тобі доведеться змінитись”. “Як це?”. “Маєш бути дружиною, а не танцюристкою...”
Одне слово, цей офіцер уже все вирішив і за себе, і за Надю. Від неї вимагалось немало-небагато — підкоректувати свій компанійський характер, стати сірою домашньою мишкою. Почувши таке, дівчина не спокусилась пропозицією, за якою було заміжжя, і сказала: “То їдь у відпустку сам”. На цьому вони й попрощались.
Того вечора Надя танцювала, як завжди, багато. Від кавалерів не було відбою, бо кожному хотілось повальсувати з красунею та ще й такою граціозною і артистичною у танці. А коли зібралась додому, то до неї підійшов капітан (як згодом з’ясується) Михайло Ципушкін. І запропонував провести. Подруга вже якось говорила, що “той чорнявий офіцер” хоче познайомитися з нею. А тут знайомство сталось само собою. Відтоді вони вже ходили на танці тільки удвох. Правда, поки Надя танцювала з іншими, Михайло стояв під стіною і тримав її пальто, бо... не вмів танцювати. Це згодом, поїхавши на курси в Ленінград, він напише своїй Надюші: “А я вже відвідую курси бальних танців”.
І, забігаючи наперед, скажу, що в подружжя Ципушкіних не було конкурентів, коли на якійсь вечірці влаштовувався конкурс на кращу танцювальну пару. Вони завжди завойовували перші призи. Особливо вдавався Ципушкіним їх коронний номер — аргентинське танго, яке вони виконували, як і належить, з особливою пристрастю, з усіма непростими “па”...
А було їхнє знайомство у повоєнному, сорок шостому році, у невеликому містечку Старі Дороги, що в Білорусі. Тут капітан Михайло Ципушкін (хлопець із Твері) служив як кадровий офіцер. А Надя приїхала до старшої сестри із рідних Пологів, що в Запорізькій області.
— Своє місто я дуже любила, — розповідає Надія Юхимівна. — (Є легенда про те, що тут проїжджав Потьомкін з Катериною ІІ, і в цариці почались пологи. Від цього й назва пішла). Але змушена була поїхати з дому, бо почався голод. Старша сестра Оля, яка була замужем за військовим, якось навідалась до нас. Побачила, як нам важко, і сказала: “Складай чемодан, я тебе заберу до себе. Влаштую на роботу... “.
Їдучи в Старі Дороги, Надя не знала, що тут почнеться її нова дорога у житті. Коли вони, до речі, вирішили з Михайлом одружитись за кілька місяців після знайомства, то не змогли зареєструвати шлюб. Справа в тому, що в Наді не було прописки. А це ж повоєнний час, коли з такою нібито формальністю було дуже строго. Двоє молодих людей, всупереч усім перепонам, вирішили, що це їх доля — бути разом. І майже рік вони жили у громадянському шлюбі. Хоч знали, що їх весілля ще попереду. Батько Наді, як довідався, що в неї є наречений, написав у листі: “Я зроблю вам козацьке весілля”.
І це весілля було 16 жовтня 1948 року. У тих же Пологах, де виросла Надя. Коли Михайло поїхав на навчання у Ленінград, вона вирішила повернутись додому, оскільки вже була вагітною. В дорозі під Харковом необережно стрибнула з підніжки вагона, і почались передчасні роди. Трималась як могла. “Дотягнула” до Харкова, де на неї вже чекала карета “швидкої допомоги”. Син народився семимісячним. Лікарям довелося довго його виходжувати. Як і саму молоду жінку. Назвали первістка Владиславом. І він, правда, зовсім маленький (і року ще не мав) вже був на весіллі своїх мами і тата. В Пологах Михайло (на той час він вже закінчив курси в Ленінграді) і Надія розписались, відгуляли своє торжество з традиційним “гірко!”. Застілля в нашому, сьогоднішньому розумінні, коли столи ламаються від наїдків, не було. Зібралась вся велика родина, кожен приніс, що міг, тим і пригощались. Зате було багато пісень і танців. Як і подобає на козацькому весіллі.
А після весілля молода сім’я поїхала в Старі Дороги, за місцем служби Михайла. Через два роки в них народилась дочка Тамара. Надія Юхимівна пройшла, як кажуть, через все, що називається “бути дружиною офіцера”. І в бараці доводилось жити. І в квартирі-комуналці, де три кімнати, і в кожній по сім’ї з двома дітьми. Матеріально військові на той час краще жили, ніж “на гражданці”, але розкошів не було.
— Якби зараз такі труднощі молодим сім’ям, — розмірковує Надія Юхимівна, — то, здається, жодна не збереглася б. Порозбігалися б молодята до своїх батьків. А нам не було куди втікати. Ми знали, що мусимо самі собі давати раду.
І давали. В якійсь мірі – феномен, який можна пояснити лише так: любов і порядність тримали сім’ю. А за цим — вміння зрозуміти одне одного, піти на компроміс, зробити легшим життя близької людини. Якби не ці якості, то набагато важче було б пережити все, що підкидала доля.
У 1959 році в Луцьку формувалась ракетна дивізія. Михайло Ципушкін одержав тут посаду командира дивізіону. Але недовго служив у Луцьку. Тяжко захворів, отруївшись компонентами ракетного пального. Діагноз страшний — “реактивний психоз”. Тоді, звичайно, йому сказали про причину хвороби, а взагалі це не розголошувалось. Подібні випадки були під секретом ( нащо лякати людей, що в ракетній частині військові труяться?). Три місяці Михайло Іванович пролежав у лікарні у Львові. Новий, 1963-й рік зустрічав на лікарняному ліжку. Надія Юхимівна з дочкою в той день були біля нього. І не раз вона приїжджала у Львів, зупинялась у кімнаті відпочинку на вокзалі і відвідувала чоловіка.
— Я знала, що дехто в дивізії помер чи покінчив життя самогубством після отруєння ракетним пальним. Адже уражується центральна нервова система. І мені було дуже важко виводити Михайла Івановича із стану хвороби. Лікарі відразу попередили, що в нього можуть бути спроби покінчити з собою. Коли його звільнили у званні підполковника з армії, я відчувала, що йому нізащо не можна сидіти вдома і підговорила йти працювати на стадіон (на той час я там вже робила). І він був директором стадіону. Тут ми відзначали його 70-річчя.
Надія Юхимівна завжди була для свого чоловіка, як вона сама каже, і дружиною, і мамою, і нянькою... А він так само піклувався про неї і любив, як і в далекій молодості. Разом вони пережили велике горе — маючи лише 38 років, помер їх син Владислав. Захворів ще тоді, як вчився у Томську, в політехнічному інституті на факультеті дозиметрії, — під час практики у шахті опромінився. Згодом хвороба знайшла, як кажуть, слабке місце і зруйнувала навіть молодий організм. Надія Юхимівна ніколи не забуде той страшний дзвінок із Києва (там Владислав працював), коли дізналась, що син помирає. Похоронили його в Гаразджі.
— То найбільша трагедія, — каже Надія Юхимівна. — Вісімнадцять років минуло, як сина нема в живих, а він щодня, щохвилини з нами, дивиться добрими очима з портрета. То протиприродньо хоронити свою дитину.
Втіхою для подружжя Ципушкіних є дочка, зять, двоє уже дорослих внуків. На жаль, вона за кордоном — вже скоро десять років, як живе з сім’єю в Німеччині. Тамара вийшла заміж за російського німця з Поволжя, і вони виїхали в дев’яносто четвертому році з України. Серце гріє те, що в Тамари добрий чоловік, дуже хороша сім’я.
— Інакше, — каже Надія Юхимівна, — я, може б, і не відпустила дочку на чужину.
...Михайло Іванович і Надія Юхимівна народились одного числа — 27 вересня з різницею у два роки. Минулої суботи вони відзначили поважний ювілей — 80-річчя Михайла Івановича. Але то була урочистість, на якій звучали вітання, добрі побажання для обох. Адже невдовзі — 55 років їхнього спільного шляху. Знов були пісні і танці, як колись, на козацькому весіллі. А ще було аргентинське танго, яке вони танцювали без всяких скидок на вік — з подвійним “па”.
Катерина ЗУБЧУК. Фото автора.