Пише до вас постійна читачка газети “Волинь”. Я дуже люблю рубрику “Любить, не любить”. Бо в ній йдеться про людські долі. Вже не раз сідала писати й сама, та ніяк не наважувалась розповісти про свою долю. І все-таки пишу...
Пише до вас постійна читачка газети “Волинь”. Я дуже люблю рубрику “Любить, не любить”. Бо в ній йдеться про людські долі. Вже не раз сідала писати й сама, та ніяк не наважувалась розповісти про свою долю. І все-таки пишу... Я жила і зараз живу в одному із сіл Маневицького району. У дев’ятнадцять років вийшла заміж і переїхала в Луцький район. Маю двох синів. З чоловіком розлучилась, хоч прожила (якщо можна так сказати, бо більше підходить слово “промучилась”) з ним 23 роки. Чоловік пив, бився. А ще в мене були свекор і свекруха теж такі, що хай Бог милує. Вони, як могли, наді мною знущались. А я терпіла заради дітей, не маючи куди йти. Але терпіння закінчилось. Я покинула все, що разом нажили, і подалась з дому, як стояла — нічого не взяла з собою. На щастя, діти були дорослі. Старший син вже навіть мав свою сім’ю. Я сказала дітям: “Далі так жити не можу”, і вони, здається, мене зрозуміли. Спочатку жила в сестри рік, потім наймала квартиру. Взимку працювала в колгоспі, а влітку їздила в Росію на буряки — заробляла гроші на хату. І купила, врешті-решт собі будинок в своєму рідному селі. Зараз живу і радію життю. До мене прийшов жити мій молодший син (поки ще він не женився). Я маю все — хату і в хаті, в усьому порядок і лад. Мені в селі люди заздрять. Кажуть: “Як ти добре живеш. Треба було давно так зробити”. Тобто піти від непутящого чоловіка. А пишу я в редакцію не лише тому, що захотілось розповісти про свою долю. Є на це ще одна причина. Був у мене колись хороший хлопець, якого звали Володею. Він жив і, мабуть, зараз живе в Ківерцівському районі. Я його любила і до сьогоднішнього дня не забула. Знаю, що він одружився, мабуть, вже внуків має. А мені хотілося б його побачити, поговорити з ним (ми з ним не зустрічались з 1969 року). Я не хочу його розлучити з дружиною. Ні! Такого і в думці нема. Просто хотілося б його побачити. В мене залишився фотознімок, на якому він із своїми двома сестрами. Я часто дивлюся на це фото і думаю, чи впізнала б його тепер? Мабуть, впізнала б — серце підказало б, що це він. А в тому, що ми розлучились, винна я: він був в армії, а я не дочекалась. Видно, така наша доля. Прошу надрукувати мою сповідь. Дуже хотілося б, щоб Володя впізнав себе у цій сповіді (якщо, звичайно, прочитає) і згадав про мене. А раптом він захоче зі мною зустрітись. Я цій зустрічі була б дуже рада. Ніна. Маневицький район.
