«Мені було сумно і часом страшно» – режисерка фільму про українців після Майдану - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.38 € 33.43
«Мені було сумно і часом страшно» – режисерка фільму про українців після Майдану

Ці «двері» застрягли трохи і якось ми так живемо із цими «напіввідчиненими дверима».

Відеокадр.

«Мені було сумно і часом страшно» – режисерка фільму про українців після Майдану

«Не хвилюйся, двері відчиняться» – режисерський повнометражний дебют 30-річної української документалістки Оксани Карпович, яка 2013 року переїхала до Канади. Це людяний фільм-портрет простих українців, які пересуваються електричками та емоційно обговорюють із авторкою питання, які мучать їх після Майдану та війни на Донбасі

Українська прем'єра фільму відбудеться 1 травня під час 17-го міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA. Фільм з'явиться на онлайн-платформі фестивалю о 18.00 та буде доступний для перегляду протягом доби з території України.

Радіо Свобода поговорило із режисеркою про її зацікавленість Україною після еміграції, враження про постмайданних пасажирів навколостоличних електричок та українців у Канаді.

– ​Як з'явилася ідея фільму – зняти портрет українців в прикиївських електричках?

– Взагалі ідея з'явилася в еміграції. 7 років тому я переїхала до Канади, так склалися обставини, і це було незаплановано. І будучи тут, на місці невідомому, якось дуже багато думала про дитинство, про місце, де я виросла, І чогось дуже випливали у пам'яті електрички, тому що у 90-х роках ми багато ними їздили із батьками. І здалося, що вони якось так глибоко у мені сидять, варто якось копнути і зрозуміти, чому вони мені так запам'яталися.

Українська прем'єра фільму відбудеться 1 травня під час 17-го міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA.

– ​В описі фільму ви зазначили, що фільм – ​це щось на кшталт дослідження післяреволюційної української ідентичності. Ви якраз полишили країну напередодні Революції гідності. Під час зйомок що ви побачили?

– Це був процес, тому що я працювала над фільмом фактично 4 роки, і протягом них я постійно верталася в країну, декілька разів на рік, і спостерігала за тим, як змінювалися обставини в країні. Політична ситуація, атмосфера, як змінювалися люди. Не скрізь, а мій фокус саме був на електричках, тому я спостерігала за людьми там. І на початку, коли я почала працювати над фільмом – це якраз 2016-й рік був, тоді ще була така атмосфера післямайданна, ще дуже відчувалося, що люди травмовані подіями, що вони і досі дуже емоційно переживають, плюс війна була ще така дуже активна, і багато дуже було військових скрізь в електричках, на вокзалах. І відчувалося, що люди ще дуже емоційно переносять ось ці всі події. Ну а далі все так якось стихало. І, наприклад, коли вже були основні наші зйомки в 2018 році, то здалося, що люди в такій перебувають втомі і апатії, що вони менше думають про війну, а більше переймаються власними проблемами, просто виживають.

– ​«Не хвилюйся, двері відчиняться» – попри все, у вас така оптимістична назва. Чому?

– Насправді назва і оптимістична, і іронічна. З одного боку, є сподівання, що «двері відчиняться» – люди, яких я знімаю у фільмі, я вірю, що вони справляться, що вони зрозуміють свою силу, владу, що вони зможуть відчинити двері і зможуть брати активну участь у житті суспільства. А з іншого боку, це трошки така іронічна назва, тому що ці двері не відчиняються (сміється – ред.). І ми якось сміємося у фільмі над цим, сміється мій герой, що насправді ці «двері» застрягли трохи і якось ми так живемо із цими «напіввідчиненими дверима».