БІЛЬШЕ ТИСЯЧІ ДНІВ І НОЧЕЙ ПРОВЕЛА У ВОЄННОМУ КАБУЛІ НОВОВОЛИНЯНКА МАРІЯ ПОПОВА...
БІЛЬШЕ ТИСЯЧІ ДНІВ І НОЧЕЙ ПРОВЕЛА У ВОЄННОМУ КАБУЛІ НОВОВОЛИНЯНКА МАРІЯ ПОПОВА..
Алла ЛІСОВА
З БУКЕТОМ ТРОЯНД –НА АФГАНСЬКУ ЗЕМЛЮ День 15 жовтня 1984 року вона запам’ятає на все життя. Заплакані вулиці осіннього Ташкента, багатолюддя аеродрому, прощальні поцілунки і сльози... Двічі хвилюючий момент для неї, Марії з далекої Волині. Адже навіть в організаційній метушні не забули про неї, іменинницю. Зворушливі слова вітань від командира дивізії і – величезний букет багряних троянд. Зашарілась, взяла квіти в оберемок, притулила до грудей як дорогоцінний скарб... Сльози клубком підкотились до горла... Годину і 40 хвилин перебували в повітрі, але для Марії вони видались вічністю. Здається, встигли передумати все, перегорнути ніби сторінка за сторінкою книгу прожитого життя. Бо ж не секрет - їхала не за романтикою, а на війну. Перед очима пропливали бідацьке дитинство у селі Звиняче Горохівського району: батько не повернувся з фронту, нещасливе особисте життя – рано овдовіла, і квіточка-донечка Світланка, яка непомітно виросла і стала вже студенткою торгово-економічного інституту. Власне, заради неї мама й ризикнула залишити насиджене, так би мовити, місце і поїхати в Афганістан. Адже одній на зарплату касира автостанції непросто було навчати дочку у столичному вузі.
«ЛИМОНКА» У ДАМСЬКІЙ СУМОЧЦІ Приземлившись, довго сиділи в літаку, бо був поламаний трап. Довелось спускатись по вузькій повітряній драбині. Вітер-“афганець” несамовито її розгойдував, а люди в білих чалмах притримували “сходи” шнурками. Це була перша зустріч з афганцями. Через два дні направили працювали в стрілецько-піхотний полк. Поставили завідуючою радянськими гуртожитками. У її підпорядкуванні були чотири корпуси, в яких проживали більше тисячі офіцерів. В штаті – дев’ять жінок. Окрім них, щодня направляли 10-13 солдатів для прибирання кімнат. Навіть у таких незвичайно-екстрених умовах наші жінки намагались тримати порядок, створювати, наскільки це можливо, домашній затишок. - Полк розміщувався на околиці Кабула. Було видно, як містом один за одним ідуть танки. БТРи, - розповідає моя мила співрозмовниця. – Майже щодня переживали тривогу. Здригалась земля від снарядів, стискалось серце, мурашки бігали по тілу... До роботи їй не звикати. Адже самостійного хліба спробувала ще з 17-ти років, працюючи землекопом у будівельно-монтажному управлінні, згодом – газоелектрозварником. Потім іншу, але відповідальну місію виконувала на шахті № 9 “Нововолинська”, яка будувалась. Там її вибрали комсоргом. А там, в далекому воєнному Афганістані, ой як знадобився цей досвід! Бо доводилося не раз-не два виступати перед афганцями. Пам’ятає, як перед жіночим весняним святом радянську делегацію посадили в автобус і сказали, що треба побувати на зібранні у колективі однієї із тамтешніх швейних фабрик. - Саме мені випало тримати слово на трибуні перед афганцями, розказати їм, як святкують у нас 8 Березня, – нотки гордості з’явились в словах жінки. – Піднявшись на сцену, звернула увагу, що ззаду стоїть начальник Кабульського військового училища, а поруч – перекладач з пістолетом. Було неспокійно і боязко. Тривожно стає на душі й тепер, коли згадую, що в сумочці лежала... “лимонка”.
ДО СМЕРТІ ЗВИКНУТИ НЕ МОЖНА Тривала війна. Майже щодня, кажучи офіційною мовою, несли втрати. Перевіряючи кімнати, Марія Василівна з жахом спостерігала, як солдати перестеляли ліжка убитих. Воно чистим і білим повинно було стояти 9 днів. На цьому ліжку лежав пояс, фуражка і фотографія офіцера. Ставало гірко, адже це – свої, рідні люди, яких об’єднала ця безглузда війна. Кожному випікала на день народження торт, хоч це не входило в її службові обов’язки, багато знала про родину кожного... Спочатку щоразу плакала. А якось командир викликав до себе і строго мовив: “Я вам категорично забороняю плакати». Але як важко було тримати у лещатах ніжне жіноче серце. Уявляла матір, дружину, дітей загиблого... Пригадую, яким невимовно важким було прощання з начальником штабу підполковником Череватенком. Щойно прилетів з відпустки з Москви, а в Афганістані на нього чатувала смерть. Йому виповнилось всього 33. Невдовзі привезли тіло офіціантки Олі... Отак в постійному напруженні минуло два роки. В думках збиралась вже додому, коли викликали в штаб армії і запропонували залишитись ще на рік. Попереду чекав новий полк, десантний, який знаходився в помісті Аміна, що в центрі Кабула. Цілий день приймала полкові цінності, а вночі довелось терміново переїжджати в зовсім інше місце. ... Назад повертались вантажним літаком. У центрі його, прямо на підлозі, сиділо багато солдатів. А під стінами – жінки і офіцери. В салоні літака – абсолютна тиша. І нарешті її порушив різкий, але разом з тим такий милозвучний голос пілота: “Товаріщі! Ми пєрєсєклі советскую тєріторію!” Солдати кидали шапки вгору. Офіцери цілували усіх підряд. ... Про життя цієї незвичайної, мужньої жінки, якою є Марія Василівна Попова, можна було б ще багато розповідати. Після Афганістану вона побувала й на трудовій вахті в Тюменській області, працювала у банку. І скрізь намагалась сумлінно працювати, не думаючи про якийсь власний інтерес. Про це свідчать численні грамоти і подяки, які заслужила і в далекому Афгані, і тут, на рідній землі. Незважаючи на свої 63 роки, Марія Василівна завжди “у формі”, усміхнена і доброзичлива.
