І НА ТІМ РУШНИКОВІ...

Коли переступав поріг оселі листоноші (тепер вона на пенсії, але допомагає доньці розносити пошту), вишивальниці із села Гряди Іваничівського району Ніни Антонюк, мимоволі згадувалися слова відомої пісні: «І на тім рушникові оживе все знайоме до болю...».

В’ячеслав СТРИЙ

Господарка дому повела у дивне царство вишивок, яке заворожувало розмаїттям вдало підібраних барв, тонів і напівтонів. Веселкою кольорів вигравали вишиті подушечки, доріжки, серветки. Милували зір картини. Але, безумовно, найбільша гордість сільської рукодільниці — вигаптувані хрестиком, гладдю, стебнівкою, настилом, мереживом рушники — справжні витвори мистецтва. Їх у майстрині дуже багато. Вони прикрашають картини, ікони.
Скільки вона себе пам’ятає, все життя вабило її до цієї справи. Народилася Ніна у мальовничому поліському селі Кустичі Турійського району. Тамтешня благодатна природа ніби надихнула дівчину до всього прекрасного, що її оточувало. У ці післявоєнні роки родина Шудрів жила бідно, але була щедра душею і серцем. Нінина мама — Надія Климівна — довгими зимовими вечорами любила вишивати. Це захоплення передалося й донечці. Спершу вона збирала й сортувала у пасмо куценькі хвостики ниток, що залишалися від неньчиних робіт, а як підросла — сама взяла до рук згорток полотна і голку.
— Мама вишивала здебільшого рушники, — згадує майстриня. — Клала хрестик до хрестика на полотні, стиха наспівуючи.
Нінина доля теж чимось схожа на рушник. Поєднання чорних і червоних кольорів навіває на неї тугу і журбу, чого стільки довелося зазнати їй на своєму віку.
Ще коли була маленькою, згадує минуле, вивезли на заслання батькового брата Дмитра. Лише за те, що був патріотом і щирим українцем. Потім нібито за зв’язки із повстанцями така ж участь чекала і батька Федора Максимовича. Щоб врятувати хвору донечку від неволі, Надія Климівна подає документи на розлучення з чоловіком. А коли її крихітці настає полегшення, вона їде на поселення в селище Аксат Іркутської області, щоб бути ближче до судженого.
— Уже коли я закінчила школу й хотіла влаштуватися на роботу у райсуді секретарем, — продовжує оповідь Ніна Федорівна, — мені нагадали, що я дочка репресованого. Отоді, розірвавши комсомольський квиток, я приїхала до Нововолинська. Дядько Антон допоміг влаштуватися садчиком на цегельню. Потім було заміжжя. Правда, не зовсім вдале, бо чоловік часто заглядав до чарки, рано пішов із життя. Не просто, ой як не просто було ставити на крило шестеро дітей.
Ходила за свекруху на роботу у ланку. Згодом трудилася мотальницею на Нововолинській бавовнопрядильній фабриці. І хоч життя було нелегким, але не озлоблювалася на весь білий світ. Зберегла у душі все добре і прекрасне. Співала у хорі. А ще як важко ставало, брала до рук голку.
Я стараюся вдало поєднувати червоні і вишневі, сині і голубі, темно- і світло-коричневі кольори, — каже відома не лише у Прибужжі, а й на Волині вишивальниця.
Саме у такий спосіб вигаптувані рушники — тонка і чиста робота народного умільця. Тут усе до ладу: неповторність симетричних узорів, чарівна краса. Творить таке диво вишивальниця не лише для себе, дому і сім’ї. У неї часто замовляють рушники молодята, гості з Америки, Польщі, Німеччини, Росії, Італії.
— Кожен рушник має свої призначення, — каже трудівниця. — Одні — для наречених під ноги, інші — для ікон, дружби, треті — як обереги.
Півтисячі рушників вишила майстриня. І кожен — то неповторність узорів. Маючи хист художника, вона часто їх придумує сама, старанно добираючи кольори.
— А де ж берете полотно, нитки? — перепитую.
— Купую на ринку. А з ниток найбільше подобається акрил та муліне. Бувало, побачу шапочку чи кофтину потрібного кольору, купляю, розпускаю.
Багато часу Ніна Федорівна Антонюк приділяє вишиванню хоругв та ікон. Вони прикрашають місцеву Грядівську церкву Казанської Божої Матері, є у храмах Німеччини.
Можна годинами дивитися на вишиті картини «Ангел-охоронець», «Спаситель», панно «Шевченко», «Отченаш». Ніна Антонюк має своїх послідовників. Це — донька Ірина, сини Олександр та Максим. Наприклад, ікони «Калузька Богоматір» та «Нерукотворний образ» Іринки демонструвалися в Санкт-Петербурзі. Неабиякий хист до вишивання у десятикласника Сашка, який уже не раз захищав честь району на обласних виставках декоративно-ужиткового мистецтва. Максимко служить у Збройних cилах України, але теж має дар Божий до, здавалося б, не чоловічої справи.
Дивлюся на ікону «Чернігівська Богоматір». Це — одна із кращих робіт Іринки.
— Я відвідую Нововолинський «Бізнес-Інтернет-Центр». Деякі узори скачую із комп’ютера, — уточнює юнка. — Передплачуємо також журнали із техніки вишивання. Як тільки випадає вільна хвилина, кожен сідає за улюблене заняття. Адже замовлень надходить багато.
Іринка Антонюк, крім вишивання, любить в’язати гачком кофти, жилетки, шарфи, виготовляє макраме. Взялася і за кольє, прикрашає його бісером. Отак і творять Антонюки неповторну красу, яка дивує і радує, приносить насолоду багатьом людям. І у приємних клопотах забувається все гірке, що свого часу довелося пережити Ніні Федорівні.