Нестримне бажання пригод і свобода пересування, гарантована законом, штовхнули Володю Свистуна на організацію незвичної подорожі водним маршрутом Устя-Горинь-Прип’ять-Дніпро-Чорне море. На надувному човні, без карти і нормального харчування хлопчина за півтора місяця спустився до моря, подолавши понад 1500 кілометрів!..
Нестримне бажання пригод і свобода пересування, гарантована законом, штовхнули Володю Свистуна на організацію незвичної подорожі водним маршрутом Устя-Горинь-Прип’ять-Дніпро-Чорне море. На надувному човні, без карти і нормального харчування хлопчина за півтора місяця спустився до моря, подолавши понад 1500 кілометрів!
Ольга ГЕМБІК
РОМАНТИКИ НЕ БУВАЄ БЕЗ ВИПРОБУВАНЬ З дитинства Володя завчив одну просту істину – усі річки впадають у море. А що мав непосидющу натуру і був легкий на підйом, вирішив попливти тими річками і побачити море на власні очі. Особливо не роздумуючи, Володя оголосив батькові, що їде до товариша у Миколаїв, аби трохи підлікуватися і відпочити біля води. Аргументи підготував залізні – треба вигріти на пісочку під пекучим сонцем свій остеохондроз. - Того липневого дня батько ніби щось відчував, тож наполіг, що сам проведе мене до електрички, - згадує Володимир Свистун. – Нічого не залишалося, як уже на станції збрехати татові, що я забув удома паспорта. Другого разу він мене вже не проводжав. Тим часом в очереті за хатою на хлопчину чекав надувний армійський човен, а в ньому нехитрі пожитки у далеку дорогу – палатка, вудки, спінінг, запасний складений човник... Щоправда, шукач пригод забув найголовніше – сокиру і карту. Дорогою до річки мандрівника зустрів сусід. Володя любить згадувати, як той дивувався, коли побачив біля води хлопця з двома китайськими сумками у клітинку. Він же на ту годину мав би бути як мінімум у Рівному... Але то був чи не єдиний форс-мажор за усю подорож, бо ж у тій божевільній авантюрі Володі щастило як новачку. Найперше – він уже потім зрозумів, що вдало підібрав човна, який не підвів його у круговерті річки Горинь і серед хвиль Канівського водосховища. Усьому іншому довелося вчитися по дорозі. Наприклад, у сильний вітер, занурившись по пояс, тягнути човна сто-стоп’ятдесят метрів по воді, перетягувати усі пожитки через греблі... Першого тижня юнак майже не склепив повік – постійно лив дощ, і палатка, якою він вкривався, промокла наскрізь. - Спочатку я спав у палатці на березі, - розповідає мандрівник-самітник. – А одного разу випадково зауважив великі й дрібніші сліди біля річки. Виявляється, уся звірина сходиться сюди до водопою. Тепер мусив бути обережніший, уже прив’язував човна на мотузку до дерева, спускав його на воду і так спав. Не переймаючись проблемами повноцінного харчування, Володя обрав для себе скромну дієту – їв лише хліб, кетчуп і зрідка рибу. Каже, хотів скинути зайві кілограми. В усіх без винятку рибалок Володя Свистун питав, чи далеко до Білорусі. А одного похмурого дощового ранку за сто метрів від себе нарешті запримітив моторного човна прикордонників. Певно, на заваді стала ранкова мряка, бо ж ті на хлопчину чомусь не звернули уваги... - Я спеціально захопив із собою закордонного паспорта, щоб поставили відмітку, хоча був впевнений, що мене завернуть, – каже Володимир. – Але коли я знову нелегалом перетинав водний кордон уже прямуючи в Україну, мою постать проігнорували удруге. Прикордонник на вишці чи то заснув, розморений палючим сонцем, а чи прийняв мене за місцевого. Білоруські рибалки, виявляється, частенько грішать, незаконно вудячи нашу рибу. А човен і мінімум речей дали мені змогу бути схожим на одного з них і залишитись непоміченим.
З ЧАЙКОЮ НА ПЛЕЧІ Далі хлопець оминув зелені з білим стовпчики, прапорці, згадав, що ніколи раніше не був за кордоном, і коли на контрольне запитання почув колоритне: „Та ти уже в Бєларусі!”, нарешті, заспокоївся. Щоб наперед не дражнити гусей, хитрий Вова щотижня телефонував батькам і передавав привіти „з Миколаєва”... А насправді замість того, щоб уже з місяць засмагати на пляжі, він невпинно долав кілометри річкового полотна, до мозолів натирав руки, латав пошкодженого човна і ночував просто неба. У білоруському місті Мозир йому продали чотири погано випечені буханці чорного хліба, якого годі було прожувати. Як не дивно, тоді Володі пощастило вдруге. Несмачний хліб він незабаром перепросив. Бо наступну порцію їжі йому довелося купувати аж у Києві, оминувши незаселену Чорнобильську зону. Зрештою, у столиці він придбав і нове взуття - старе прорвалося на пальцях. Найбільше, що вразило хлопця під час мандрівки, – покинуті ржаві баржі й оранжеві береги Чорнобиля. Цікавий Володимир навіть пришвартувався до берега й марно блукав суходолом з надією знайти людей. А коли ще за кілька кілометрів він все ж таки побачив аборигенів, дуже здивувався - місцеві прали одяг просто у річці. Ще одна чудасія, що її мандрівник-самітник зафіксував на плівку, – острів птахів посеред Дніпра. Здаля він здавався живим від кількості птаства, а коли хмара пернатих здійнялася у повітря, хлопцеві тут таки перехопило дух. - Коли поєднуєшся з природою, людський запах зникає, птахи і звірі сприймають тебе за свого, не бояться наближатися, - каже Володимир. – Бувалі у бувальцях рибалки кажуть, що то тіло набуває запаху природи. Я навіть якось узяв на руки чайку, поставив її на праве плече, відчув себе Робінзоном. Птаха потім спокійно злетіла... А далі я узагалі так поєднався з природою, що навчився відчувати погоду на два наступних дні. Усі, кого стрічав на шляху Володимир, бажали йому вдало завершити подорож. А якщо і вертіли пальцем біля скроні, то не приховували захоплення його вчинком. Але насправді мандрівка кілька разів могла скінчитися раніше, аніж запланував Володя. Часом після виснажливих випробувань, як от у Кременчуцькому водосховищі, яке доводилося долати у негоду, змагаючись із бурхливими хвилями, у нього опускалися руки. Хлопець залишав на березі човна й вирушав у мандри. Міркував собі приблизно так - якщо знайдуться охочі на його добро і заберуть собі човника, це означатиме, що треба припиняти мандрівку. Але хтось згори благословляв ту авантюру. Таланило навіть тоді, коли він пропоров дно човна і мало не намок з усім добром. Але недалеко від Запоріжжя хлопець спустився шлюзом на тридцять сім метрів, прив’язавши свого човника до вантажного суденця і... вирішив змінити маршрут. Володя подолав Північно-Кримський канал, а потім сушею дістався до будинку знайомої у Скадовську. — Приймайте гостей, - з порога ошелешив господиню Володимир. – Ось приплив до вас човном! *** Того дня у хаті Свистунів з Великого Олексина, що на Рівненщині, пролунав дзвінок. Володіна знайома, все зваживши, вирішила-таки повідомити рідним, що мандрівник здоровий і неушкоджений. Але на тому кінці дроту вирішили, що жінка жартує. То вже потім на Володимира чекали лаври мандрівника, а одна зі столичних FM-станцій оголосила його чоловіком року й нагородила путівкою у Туреччину на „Формулу-1”. Хлопець уникнув профілактичної дії батькового паска, але тато заспокоївся лише тоді, коли син повернувся у село. А коли після Володіних розповідей емоції вщухли, він і сам щиро зізнався, що в юності неодноразово мріяв сісти у човна за хатою, спуститися їхньою невеличкою річечкою Устею, далі Горинню, а потім Прип’яттю й Дніпром... І так до Чорного моря.
