Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Визволити Слов`янськ і написати про це книгу

Максим Петренко за основу бере власне листування під час війни.

Фото Євгена ПРОВОРНОГО.

Визволити Слов`янськ і написати про це книгу

Максим Петренко пройшов увесь Майдан та пішов на фронт добровольцем чи не з перших днів війни. Попри те, що він вважався непридатним до служби, свою придатність довів у бою. Сьогодні він працює завідувачем в лабораторії кіберфізичних систем Університету «Україна». У нього звичайний кабінет з навчальними місцями для студентів, на столі – маленький український прапор. Зараз готує до видання власну документальну книгу «Спокійної ночі». Зцілює свою душу текстом

Кошеня у бронежилеті

«Я побачив перші багатоповерхівки Києва і у мені прокинувся «киянин». Ті самі відчуття, як за 30 прожитих тут років. Але при цьому солдатська сутність все ще трималася в полі зору. Ми відчували себе переможцями. Здавалося – ось, ми змогли, вижили, Але вночі до мене прийшла війна. Ніч стирає реальність і я не міг втямити, що я вдома. Здавалось: це просто більш спокійний блокпост, але потрібно бути готовим. Я кинувся намацувати свій автомат, броню та берці. Але який жах! Їх нема! Я беззбройний та беззахисний серед бою! Думав виглянути з намету через вихід. Але «вихід» виявився вікном і я потроху почав повертатися у реальність. Через деякий час зрозумів, що вдома і заспокоївся. Я повернувся. До наступної ночі…»

Це маленький фрагмент з книги бійця. Максим Петренко – старший викладач і завідувач лабораторії кіберфізичних систем. До Революції Гідності так само викладав, тоді лабораторії ще не було. Приходив на Майдан ще початковий. Наступного разу прийшов, коли вже побили студентів, і залишився. Скористався першою ж можливістю потрапити на фронт. Максим був у другому батальйоні оперативного призначення Національної гвардії, пише Аrmyinform.

– У Вуглегірську до мене прибилося кошеня, і це, мабуть, єдиний момент, після якого я почав думати: а може, мені більше не їхати? – згадує Максим. – Воно прийшло до мене вночі, коли ми чекали обстрілу, залізло на бронежилет. Я випадково його відчув, подумав, що то пацюк, посвітив ліхтариком – побачив кошеня. І воно тоді від мене не відходило, їздило на плечі. І коли була інформація, що на нас нападатимуть, я хотів відправити його на Київ, але воно вирвалося з машини і лишилося з нами.

В його лабораторії все схоже на фантастичне кіно

– Ми довго чекали демобілізації, це був дуже складний процес, – пригадує Максим. – Коли набирають у армію, ти маєш проходити всі медкомісії, перевірки і так далі, коли звільняєшся – ще гірша бюрократія. І я повернувся дуже виснажений цим всім. Потім прийшов у військкомат, і вони не знали, що робити зі мною, бо у них я числюся непридатним, а у мене два роки служби, участь у бойових діях, і треба мене якось оформляти… Коли в мене були ротації, я приїжджав і іноді викладав в університеті. Тому що студенти ж мають навчатися, мене нема кому замінити. Коли демобілізувався, почав знову викладати. Пішов на навчання в Київську Школу Економіки, там була програма для ветеранів. І, власне, там мені дали не лише знання з підприємництва, а ще й підштовхнули, надихнули. Після кожного заняття в мене з’являлися думки навіть не по тому, що вони викладали, а по електроніці. Я сідав і проектував. Тому з 2019-го вже відбувається дослідна експлуатація мого виробу. Він знаходиться в моїй лабораторії, і студенти користуються ним. Дещо я змінив у цьому конструкторі, але загалом він виправдав мої сподівання, і його потрібно лише розвивати.

– Для того, щоб у твоєму житті не виникло порожнечі, маєш зайнятись справою, важливості якої буде достатньо, аби майбутнє видавалося не менш яскравим, ніж минуле, – Максим дає пораду хлопцям, які повертаються з фронту.

Тепер в його лабораторії все скидається на фантастичне кіно. От робот із «Термінатора», надрукований на 3-D принтері, якщо його ввімкнути, блискає червоними очима і кусається; біля робота – гільза, в ній український прапорець. «Це з того самого танку, що по нас працював, – пояснює Максим Петренко. – Працювали з кулемету…». От протез руки, на вигляд – крутий, однак господар каже, що він невдалий і доведеться перероблювати.

– Власне, так відбулося повернення, – каже боєць. – Я не міг жити як раніше, працювати, як раніше, і всюди шукав виклики, які можна було подолати, щоб щось зробити краще. І тільки так я відчував, що живу далі.

«Ця книга – спосіб, щоб мене почули»

У книзі «Спокійної ночі» Петренко за основу бере власне листування під час війни. Сюжет охоплює події від 20 лютого до 24 липня 2014 року, згадується бій під Слов`янськом. Але великий акцент – на спілкуванні із тилом, і наскільки це важливо для перебування на війні.

– Одна з думок, яка була після того, як мене контузило, що якщо виживу, то буде про що розповісти, – розповідає Максим. – Спочатку писав виключно російською і найчастіше розмовляв нею. Але, прочитавши, мені відчулося, наче це не я написав, а вороги. Стало дуже неприємно, і я вирішив, що тепер лише українська. Доводилося перечитувати, потім переписувати... Але з кожним разом ставало простіше.

Я хочу, щоб книга була доступна і вона – не комерційний проект, це спосіб, щоб мене почули. Нині я – винахідник. Власне, все життя цим займався. З дитинства винаходжував багато чого. Полюбляв, приходячи зі школи, експериментувати. Тепер ніби повернувся в дитинство, бо перешкоди для творчості просто зникли. Можу творити, творити, творити. Аби вистачало часу на все, що придумаю. Тому я хочу саме зараз працювати з молоддю. Я відчуваю в собі потенціал, для змін в освіті, і в тій сфері, в якій я працюю – в електроніці і програмуванні, і також в донесенні інформації щодо подій, які відбуваються. Тому я хочу робити презентації своєї книги і дарувати її у шкільні бібліотеки. У мене вже є план – почати зі шкіл свого району. В кожній виступити, зробити презентацію і подарувати цю книгу.

«Розміщуйте у соцмережах спогади про війну»

– Я не можу терпіти, коли щось відбувається абсолютно неправильно і нечесно, – говорить Максим. – Я дозволяю собі іти на конфлікт. Не фізичний, а на словах, але це все одно залишається конфліктом. І мені не здається, що це погано. Іноді люди вважають, що будь-який такий прояв – це неадекватно. І навіть, якщо ти кажеш абсолютно правильні речі, вони вважають тебе неадекватним, тому що ти не стримуєшся. Війна мене змінила. І ця книга – це те, що відрізняє мою сучасну війну від попередньої. Ніби ті самі окопи, той же бруд, які ще Ремарк описував. Але тоді не було цього зв’язку, коли по тобі ще хвилину тому стріляли, а ти вже можеш про це написати тим, хто тебе підтримує. А без такої підтримки набагато важче. Для того, щоб у твоєму житті не виникло порожнечі, маєш зайнятись справою, важливості якої буде достатньо, аби майбутнє видавалося не менш яскравим, ніж минуле. І, як один з варіантів, пропоную розміщувати у соцмережах спогади про війну, адже такі пости зі споминами допомогли мені отримати очікуване розуміння від оточуючих.

Telegram Channel