"Такий чоловік — один в Україні", — говорять у Поворську Ковельського району про Миколу Матяшука, який уже понад 25 років доглядає дружину, прикуту до ліжка одразу після пологів...
— говорять у Поворську Ковельського району про Миколу Матяшука, який уже понад 25 років доглядає дружину, прикуту до ліжка одразу після пологів.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ
РАЗОМ –З ЧЕТВЕРТОГО КЛАСУ Людмила не може не тільки ходити, її не слухають руки, вона не може поворухнути навіть головою, тепер їй важко даються і слова... Але при зустрічі, коли ми нахилились над її ліжком і привітались, вона тихо сказала: “Ой, а ми з Колею вже хвилювались, що ви потрапили у снігові замети і не доберетесь до нас”. У цей час Микола ніжно поправив зачіску на голові дружини... Ось так, за якихось кілька секунд підтвердилися слова Поворського сільського голови Лесі Демчук, яка про Матяшуків сказала одним реченням: “Ви побачите, що у цій хаті живуть любов і доброта!” Микола і Люся (так Микола ніжно називає свою Людмилу) разом з четвертого класу, відколи Люся з батьками переїхала у Поворськ і прийшла до їхнього класу. Але шкільного кохання між ними, кажуть, не було. Хоча Микола ще й зараз згадує епізод, коли після випускного вечора вони усім класом ходили до озера зустрічати сонце і додому Люсині босоніжки ніс інший хлопець. А він йшов услід за ними і заздрив... Люся разом з однокласниками проводжала Миколу служити на Каспійський флот. Він написав їй листа. Вона відписала. Знову лист. Лист у відповідь. У цих вісточках між ними й протягувалась оця невидима нитка, яку люди називають любов’ю... Недарма ж вони ще й зараз, на 27-ому році спільного життя, трепетно зберігають усі ці листи, які три роки писали одне одному. Не сказавши ще жодного разу “кохаю”, сам не почувши цього слова, Микола, як тільки отримав за відмінну службу тижневу відпустку, поїхав не додому, не до батьків на Волинь, а на Чернігівщину у Ніжин, де в педінституті навчалася його однокласниця Люся. “Його Люся!” — вистукувало серце моряка вже дорогою назад із глухого чернігівського села, в якому, виявилось, у цей час дівчина проходила практику. Дорогою молодий моряк міцно тримав свій фотоапарат, який виміняв на іменний годинник з єдиною метою: сфотографувати його Люсю!
У МИКОЛИ — ЗОЛОТІ І ДУША, І РУКИ “Обіцяю бути разом і в радості, і в горі...” Для Миколи це не порожні слова — він мріяв сказати їх для Люсі. І сказав їх у день їхнього весілля. Через рік у них народилась Іринка, але страшна хвороба — у жінки почали відмовляти ноги — дала знати про себе, вже коли Люся ходила вагітною. А з часом ставало все гірше. І було боляче, коли люди почали йому все частіше говорити: “Не каліч собі життя. Ти ж іще молодий — шукай собі здорову жінку!” — Значить, Бог дав мені такий хрест нести, — відповідав на ці слова Микола і обривав розмову. Йшов, мчав до Люсі, щоб їй допомогти, щоб просто побути біля неї. Якщо двоє, значить, — не так болить... Їхнє життя перетворилося у щоденну, щогодинну боротьбу із хворобою Люсі. Вони об’їздили усіх лікарів і цілителів колишнього Союзу, адреси яких змогли знайти, але розсіяний склероз не виліковний... Люся спочатку ходила із паличкою, потім намагалася пересуватись, тримаючи стільчик попереду, потім рухалась, притримуючись за стіну... Навіть коли вже опинилася у візку, бралася за роботу. Могла начистити картоплі, наварити їсти, щось зв’язати, зашити. Але скоро з рук стала випадати і голка, не кажучи вже про ніж — страшна хвороба брала своє. Відтоді залишились не перенесеними на папір і її вірші, які Люся присвячувала Миколі, мамі, доньці, світу, який могла бачити уже тільки з вікна... До останнього часу Микола працював в РТП, цехи якого знаходяться одразу за власним парканом. Робочий графік давав змогу не залишати надовго Люсю. Але нещодавно виникла необхідність працювати цілий день без відриву. За два місяці такого графіку здоров`я Люсі погіршилось. Коли приходив додому, бачив в її очах сльози: — Я сумувала за тобою, — плакала вона. Тепер Микола вирішив залишити роботу, уже написав заяву. — Я не можу її залишати ні на хвилину. Зараз про роботу взагалі нема чого говорити. Мушу бути поряд, бо потрібен постійний догляд і вдень, і вночі. Зачепився палець за ковдру – Люся мене будить, треба перекласти руку чи почухати носа – просить. Такий у нас сон. Коли була жива мама Люсі, Галина Яківна, вона брала значну частину клопотів про доньку на себе. Уже третій рік, як її не стало. Але люди вбачають волю Божу в тому, що Галина Яківна не залишила дітей до того часу, поки закінчила навчання у Ніжині Ірина. Тепер донька і батько розділяють турботу про Люсю на двох. Поки Іра в школі — працює вчителем в одній із шкіл Ковеля — Микола біля Люсі. Донька вдома — Микола щось кує із заліза. Виявляється, що у нього не тільки золота душа, а й золоті руки — самотужки навіть навчився виготовляти металеві деревообробні верстати. За 7 гривень 50 копійок, які держава платить по догляду за інвалідом, не проживеш... — Те, що Люся живе до сих пір, — це велика заслуга Колі. Він її тримає на цьому світі, заради нього вона хапається за життя. Такий чоловік — один в Україні. Йому треба за життя ставити пам’ятник із золота! — казали нам у Поворську. — А хіба ви такого не зробили б заради коханої людини? — запитанням відповів на слова про “золотого чоловіка” сам Микола. ... Біля входу до свого будинку він почепив підкову, яку сам викував. Усім бідам назло.
