Я вперше зустрілась з такою бабусею. Такою молодою, енергійною, оптимістичною. Вперше розмовляла з бабусею, якій лише 41-й рік. Вперше цікавилась здоров’ям “бабусі”, у якої під серцем б’ється ще одне маленьке сердечко – сердечко її дитяти. Дитяти, яке буде десятим у цій багатодітній сім’ї...
Я вперше зустрілась з такою бабусею. Такою молодою, енергійною, оптимістичною. Вперше розмовляла з бабусею, якій лише 41-й рік. Вперше цікавилась здоров’ям “бабусі”, у якої під серцем б’ється ще одне маленьке сердечко – сердечко її дитяти. Дитяти, яке буде десятим у цій багатодітній сім’ї.
Руслана ТАТАРИН
ХТО, ХТО В РУКАВИЧЦІ ЖИВЕ? Ліжка. Вони займають майже все місце. Щоб був хоч якийсь вільний клаптик підлоги, їх поставили у два поверхи. Ще є стіл. Ось і всі меблі. Якимись статками родина похвалитись не може, але кожен, хто тут бував, неодмінно зауважував, що всюди ідеально чисто. Мама Ніна завжди стежить за порядком, а ще за теплом. — Головне, щоб діти не мерзли і не були голодні,— каже. Невеличка кімната, кухня і сіни – ось в таких “хоромах” мешкає багатодітна сім’я. Така собі казкова рукавичка – старенька хатина, де живе мати, батько, дев’ять дітей, невістка, маленький внучок, якому нема і півроку. Народилась Ніна у Старій Вижівці. Вісім років тому разом зі своїм чоловіком, з яким познайомилась у Білополі, переїхали жити у Колпитів Локачинського району. Село зустріло новоселів насторожено. Найперше - через смаглявий колір шкіри її та дітей. “О! Ще циганів нам не вистачало!» Та Лазаревичі придбали дерев’яну хатину на околиці села, над берегом, і зажили тихим життям. Діти почали ходити в школу та дитячий садок. Зараз Тамара і Микола навчаються у п’ятому класі, Степан – у восьмому. А Марійка і Мар’яна – вихованці Колпитівського дитячого садка. А найменшеньку, Тетянку, няньчать вдома. Старший, Олексій, вже одружений. Ще є дев’ятнадцятирічний Андрій та шістнадцятирічний Олександр. За той час, що живе у Колпитові ця сім’я, до неї звикли. Хтось відгукується про них добре, хтось не зовсім. — Хай як хоч говорять, аби лиш в піч не кидали, - каже Ніна. Вона ж про односельців має добру думку. Мовляв, у сільській раді завжди послухають – дадуть потрібну довідку, і працівники медпункту навідуються до дітей, і в “собезі” дають гуманітарну допомогу. Говорить лише про хороші вчинки людей, про співчуття та щире бажання допомогти, а про насмішки та осудливі погляди – мовчить...
У КРЕДИТ... ЦУКЕРКИ Їм нелегко. Нелегко і дружині, і чоловікові, і дітям. Найперше - через складне матеріальне становище. Ніхто не працює. Городу лише того, що біля хати – 56 соток. Вся надія на “дитячі” гроші. Але їх не завжди вистачає, бо потрібно придбати і продукти харчування, і одяг та взуття для дев’яти дітей, і паливо на зиму, і шкільне приладдя. Всього не злічити. - Ось купила школярам чобітки, ще зима не закінчилась, а вони вже порвались. Треба нові купувати, а це щонайменше - 100 гривень. Не встигнеш одну дірку залатати, як вже в іншому місці рветься, - бідкається жінка. М’ясо буває лише на свято. А меншеньким завжди хочеться чогось солоденького. - Люблю цукерки, - ніяковіючи, тихенько шепоче п’ятилітня Марійка. Мама всіх розуміє і хоч не часто, але вряди-годи балує дітей смачненьким. Хай для того і доводиться брати продукти в магазині у “кредит”. “Записують” її без проблем. Вірять на слово, бо знають, що борги Ніна Лазаревич віддає. Жінка рада, що у неї велика сім’я. Діти – материнська опора і розрада. Вони звеселять щебетом у скрутну хвилину, допоможуть, коли важко на серці. - І чоловіка маю доброго, ніколи поганого слова від нього не чула. Ми всі дружні. Головне, щоб усі були здорові, а з рештою проблем гуртом впораємось, - посміхаючись, оптимістично запевнила жінка.
