...Тут же, у школі, я став комуністом. Невдовзі зняли голову сільської ради. Вибір на заміщення випав на мене як на депутата. Життя, отже, ніби почало налагоджуватись, вимальовувалась перспектива. Але в ті партійні часи ніхто сам не розпоряджався своєю долею. Всього можна було чекати. Особливо тим, хто не вмів чи не хотів прислужувати, хто мав свою позицію...
Продовження. Початок у "Волині" за 30 вересня, 2 жовтня.
3. З ПОСАДИ ГОЛОВИ СІЛЬРАДИ – У ЗЕКИ На щастя, в школі з’явилось місце вчителя виробничого навчання, куди мене запросили. Я вже був на третьому курсі Львівського сільгоспінституту. Був безмежно вдячний колишньому моєму вчителю, на той час директору школи Якову Івановичу Мельнику. Тут і зарплата була більша, а з часом, коли доручили викладати хімію і біологію, — то це вже було зовсім добре. Зарплата — 130 карбованців, вихідні і два місяці відпустки. А вчителі ще взялися допомогти у будівництві хати. Хоча хто пробував поєднувати працю, навчання і будівництво — я йому не заздрю. І це у свої 26 років. Часто не вистачало годин у добі. Але витримував, хоч життєва стерінь колола немилосердно. Допомагало витримувати навантаження те, що змалку звик до праці, до труднощів. Тут же, у школі, я став комуністом. Невдовзі зняли голову сільської ради. Вибір на заміщення випав на мене як на депутата. Життя, отже, ніби почало налагоджуватись, вимальовувалась перспектива. Але в ті партійні часи ніхто сам не розпоряджався своєю долею. Всього можна було чекати. Особливо тим, хто не вмів чи не хотів прислужувати, хто мав свою позицію. І тут треба згадати партійні збори, на яких розглядалася персональна справа директора школи — голови товариства “Знання” Якова Мельника. Питання ставилося круто: за незадовільну роботу товариства — виключити з партії. Ось так — не більше і не менше. За що, питалося, і кого виключити? Учасника і інваліда війни, комуніста із більш як 20-річним стажем. За те, що хтось з вчителів не був учора на фермі, не провів бесіди, не розповів про політику партії. Та до лампочки доярці була та бесіда, як вона не мала уже півроку вихідного, вручну доїла 25 корів, а одержувала 60 карбованців. Виступивши на зборах, я делікатно сказав про це. І запитав: “Хто з комуністів за останніх три місяці читав лекції? А парторг коли читав, голова колгоспу, спеціалісти?”. Мене підтримали вчителі, працівники рибокомбінату. За виключення проголосували тільки парторг, голова колгоспу, бригадир Макушинський. І відомо було — чому. Суть була зовсім не в лекціях. Колись директор школи не дав школярів на збирання картоплі, бо не був попереджений напередодні. Ось і вирішили відігратись, знайшовши привід. Я своєю прямою, чесною позицією викликав “вогонь” на себе. “Ах, він такий розумний, демократ. Ми йому зробимо!”— міркував парторг. А голова колгоспу давав “завдання” — треба забрати його зі школи. І пішли в Горохівський райком дописи: “Він спеціаліст сільського господарства, а не вчитель, ще й постанову ЦК про направлення в сільське господарство згадали. Готували мене, виявляється, у село Ватин — агрономом. Викликає мене другий секретар райкому, але я попросився до першого — Івана Ілліча Церковного. Розповів все відверто: — Дайте закінчити інститут! І батьків я не можу залишити — хата розповзається. Увійшов у моє становище Іван Ілліч: — Іди, працюй, не будемо тебе чіпати,— сказав. Я подякував. Зрозумів, що Іван Церковний був виважений, мудрий керівник. Але не минуло і двох місяців, як знову з райкому дзвінок. Виявляється, парторг не вгавав. Депеша за депешею ішли від нього в райком. Мова була коротка: “Підеш головою сільської ради, інакше місця в школі не буде!”. Мусив дати згоду. Отож, на “моїй” території три села: Несвіч, Коршів, Новокоршів, рибгосп. Два колгоспи, пара коней, посильний, секретарка і я. Зарплата в голови і секретаря була 60 карбованців. Для порівняння: у голови колгоспу — 230, у бригадира — 160. Отака-то була влада радянська. Уся влада була не у рад, а в партії. Як починалась весна, майже щоденно доводилось об’їжджати села з п’ятої ранку до ночі по питанню здачі сільгосппродукції. І якщо один із показників не виконувався, “рейтинг” твій, як сьогодні говорять, відразу падав. Голови колгоспів вважали себе пупами землі, маленькими осадничками — допомоги від них годі чекати. Рахували, що голова сільської ради — то такий собі хлопчик на побігеньках. Я не був підлизником, мав свою думку на речі і свою позицію, старався бути справедливим. А це тоді було не в пошані. Незважаючи на велику зайнятість, хату якось звели, а накрити нема чим. Наближалась осінь. Голові Горохівського райвиконкому Івану Жабровцю пороги пооббивав. Три рази був на прийомі у тодішнього голови обласної ради — Юхима Ярощука. “Нема фондів — будуть, обов’язково дамо”,— була відповідь. Бачу, нічого не світить — замокне будівля, пропаде вся робота. Шукаю у спекулянтів. Скільки нервів, скільки тривог, недоспаних ночей. Ось ніби вже домовились. З батьком поїхали вночі, взяли бляху і навколишніми селами (бо ж без документів — можна під суд потрапити) добрались додому. Отака-то була система. Сама породжувала спекулянтів, злодюг і порушників. Бо скрізь у всьому був дефіцит. Для простого смертного, звичайно, тому що його не було для партійних босів. Колишній директор рибгоспу Демченко проявив добродушність, вирішив мені допомогти. — Я тобі особисто,—каже,— виписати не можу. Давай випишемо тобі матеріали на організацію, а ти там уже візьмеш. Не один так робить. Я й сам бачу — голови колгоспів будуються і з господарства матеріали беруть. Але ж то вони — їм можна. А як мені? Але, думаю, що буде — те буде! Виписую через сільську раду два куби лісу і тонну цементу. Один куб взяла секретар, а другий і тонну цементу взяв я. І відразу ж сказав про це у районі. Попросив Горохівський райфінвідділ провести ревізію. Нестачу ми оплатили. У Горохівському районі з розумінням поставилися до цього порушення, тим більше сільська рада була на хорошому рахунку. Але як перейшли в 1967 році у Луцький район, то наш парторг знову почав боротися за “справедливість”. Навіть мачуху намовив проти мене. І закрутилося... Виключення з партії, зняття з роботи, прокурор, слідчі, опис майна. За те, що за свої гроші взяв через сільраду будматеріалів на сто рублів — показовий суд готували. Зараз це дивно виглядає. І тоді номенклатурні комуністи, це я достовірно знаю, мільйони крали. Той же парторг, такий “праведний”, одержав премію агронома-хіміка, хоч тих отрут і не нюхав. Телевізор, яким нагороджена тракторна бригада, забрав додому. А скільки було вивезено з їдальні м’яса, овочів, меду, яєць, курей? Ще й досі люди згадують. Ніхто за це не судив, бо то номенклатура. Суд відбувся в районному будинку культури. Дали рік примусовки, перший секретар райкому Борис Свенцицький, дякувати йому, допоміг. Примусовку вирішив відбувати не в своєму селі, а в сусідньому Коршеві, щоб менше кпився парторг. Це ж треба було виходити цілу зиму в негоду вісім кілометрів пішки, щоденно хвилина в хвилину на різні роботи. Навесні попросився в рибгосп. Це вже було ближче і легше. Тут раптом мене викликають у Ківерцівський нарсуд, де я стояв на обліку. Знімають судимість і реабілітовують. Але скільки це коштувало нервів і здоров’я. Збираюся із силами і їду у Львів на здачу екзаменів. Уже не упослідженим зеком, а повноправним студентом. І хоч довелося пережити такі важкі часи, здаю екзамени добре. Це була перемога, хоч далася вона дорогою ціною. Отака-то була партійна стерня, яка колола мене немилосердно і хотіла скалічити на все життя. Я остаточно переконався, що нема правди в цьому суспільстві, декларованому як найсправедливіше у світі. І все ж треба сказати, що у важкий для себе час я відчував підтримку простих людей, навіть деяких високих посадовців, кореспондентів газет і журналів. На жаль, зовсім по-іншому вів себе тодішній другий секретар райкому Володимир Сковородько. Замість того, щоб розібратися у ситуації, він в усьому вірив парторгу і зверхньо називав мене “морально неустойчивим”. Саме такі, як він, уособлювали партійну когорту, яка сліпо служила комуністичному режимові. Михайло ШАДЛОВСЬКИЙ, пенсіонер.
