Він ремонтує за миску каші й спить із сокирою в руці...
Він ремонтує за миску каші й спить із сокирою в руці. Хата на похилому горбі одна, як палець, світить строкатим дахом різнокольорових блях. Добра тут місцина була за панської Польщі – схоже, і садочок був на обійсті. А тепер напівзруйнована оселя разом з чудакуватим господарем доживає свого віку на чужій землі місцевого СВК, за насмішкою долі перетворившись на умовний форпост єдиного на куток “даромного” майстра
Ольга ГЕМБІК
ТРИ ДНІ БЛУКАНЬ ЛІСАМИ “Тут усе на знос! – торочить Віталій Демидюк. - Муровиця на знос, Коблин, Каролінка, Слобода – усе на знос!”. Насправді довколишні млинівські хутори уже давно зрівняли із землею, інші, поглинуті селищем, стали вулицями, але чомусь самітник дядько Вітальо відмовляється у це вірити. А його особливо і не переконують. У шістнадцять років Віталій осідлав трактора у місцевому колгоспі, нареченому на честь XVI з’їзду КПРС. Згодом колгосп влився у потужніший з назвою “Правда”. Новий статус зобов’язував, тож керівництво розпочало затяжне і виснажливе змагання за вимпели, звання і нагороди. - Ми мали план, мусили його виконувати. Зайвої запчастини у тракторі поміняти не давали, щоб той план не перебрати. Доводилося самому ремонтувати, збивати залізяччя докупи. Хороший метал ішов на озброєння, а нам що залишалося?! – не запитує - констатує 60-річний дядько. Коли терпець уривався, Віталій купував частини до колгоспного трактора за власну премію, власноруч збирав гусениці й удосвіта виїздив виконувати власний план – орати болота і гірки, по 50-60 соток за годину. - Бувало, виїдеш на гору, то тягар диба стоїть! Диба! - бідкається самітник. - А як болота горав – не раз перевернувся! Мені так було в житті, що на смерть ішов. Кілька разів їй в очі дивився... Тоді йому не пощастило. Недосконала техніка підім’яла юначе тіло, трактор шарпонув гусеницями по голові. Хлопець дивом вижив, але той випадок достоту змінив усе його життя. Але спершу хлопчина із закривавленою головою три дні блукав болотами і лісами й не пам’ятав, хто він і звідкіля... Демидюк так і не одружився, пропрацювавши на колгосп двадцять вісім років, пішов на пенсію із зіпсованим здоров’ям, власною філософією і знаком пошани. - А що толку, що тепер моїх слідів шукають? – прорікає. – Життя пройшло даремне! А від праці у колгоспі лише гіркі спогади залишилися.
ЗА СЛОЇК ПРОГІРКЛОЇ КАШІ Охота до заліза підтримує у дядькові дух. Глиняна долівка хати встелена купою людського залізяччя. Він справжній майстер, тому заввиграшки розпікає у грубі метал, кує плужки, борони, лемеші, тачки із матеріалу замовника. А що господарі лінуються зварити те кування, Віталій Демидюк ще й заклепує вироби прадідівським методом – його сокиру не переплутаєш ні з жодною іншою. Не зволікаючи зайве, дядько бере котрусь з тих залізяк, лупає по ній молотком, і з вуст його валить пара. Так він і гріється - спробуй обігріти оселю, вікна в якій абияк запхані клоччям і ганчір’ям, заліплені картоном! Заходимо у дядькову спальню – тут на кілька градусів тепліше. Вікно забите дошками не до кінця – у залишений шматок скла у чотири пальці товщиною ранішні замовники гупають, ні світ ні зоря будячи дядька до роботи. На підлозі кілька слоїчків з-під сивої в’язкої каші – вчорашнє і позавчорашнє дядькове частування, відерце води. “А ви воду не пийте, - радить господар садиби. – Дуже вже гостра!”. На одній зі стін, утепленій соломою, натягнуте полотнище із кресленням. То єдина прикраса оселі-халабуди - план колгоспу, що його дядько Віталій намалював собі на пам’ять. Попід грубою, заледве протиснешся, – два лежаки. На нижньому, добре підібгавши ноги (бо не дозволяє площа), дядько ночує літом. Тріскучі морози заганяють тракториста на верхній ярус лежанки. Там тепліше, щоправда, від морозу не рятують ані благеньке укривальце, ані груба. - Прийде весна – з чим людина вийде в поле? До чого дійшло – лемішки коштують 50-70 гривень! Жарти?! - непокоїться майстер. – Купити он такого лемеша – 60 гривень, нагострити – тридцять! Бачите, що робиться - майстерні тепер не працюють! Замовникам вигідно, щоб дядько так думав, щоб брався за роботу. А він і без того ще нікому не відмовив. Майстрові багато не треба – працює за шматок хліба. Раді, що так дешево продає дядько свій талант, протоптали стежку на горбочок любителі дешевих і якісних послуг. Розплата – півлітровий слоїчок пшеничної каші і скибка хліба. Самітник вділяє з пайки ще й котові – той їсть пригірклу кашу із дядькової засмальцьованої полив’яної миски і пильнує, щоб щур не вліз у хату. Демидюк стереже свою оселю від інших зайд, тому щовечора у промерзлій хаті, в якій зроду-віку не було електрики, лягає спати в одязі, що його надбав ще у колгоспі, з сокирою у руці. І велике щастя, що та зброя жодного разу не стала йому в пригоді. Слава про “даромного” майстра Віталія, який не дружить з головою, бо кує залізо за кусень черствого хліба, вийшла далеко за навколишні села. Тому захищатися є від кого – у напхану залізом хату серед поля занадилися шукачі легкої наживи з сусідніх сіл. Місцеві алкоголіки, нерозважливі підлітки і просто невдячні сільчани знають, що, прокравшись у садибу, можна витягти звідтіля не одну залізяку і здати за гроші скупникам кольормету. Після численних крадіжок Віталій Демидюк коштом з власної мізерної пенсії відшкодовує людям украдене і все одно не бере грошей за роботу. “По ті гроші серед ночі прийдуть!”, – пророкує майстер і сильніше стискає у зашкарублих руках вдень - молоток, заробляючи важкими потугами на чергову порцію дешевої каші, а вночі – сокиру. Всі бажання і мрії на цьому хутірці вкладаються в одну репліку дядька Віталія: “Дайте спокійно померти наглою смертю, нічо’ більше не прошу!”. Він нічого не чекає від людей і на велике полегшення пройдисвітам ніколи й нікому не дивиться в очі. Нібито він має їх ховати від решти, а не непрохані гості.
