Як наші журналісти відроджували призабуту справу – виливання алюмінієвого посуду кустарним способом...
Як наші журналісти відроджували призабуту справу – виливання алюмінієвого посуду кустарним способом.
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
ЖІНОК СЮДИНЕ ПУСКАЮТЬ Виявляється, в лісах поліщуки ховають не тільки гуральні, де женуть самогон, а й... цілі ливарні заводи! Так, принаймні, жителі села Текля Старовижівського району називають місця, де кустарним способом виливають посуд з алюмінію. Розташовані ці „ливарки” в лісі навколо села. Там он у вільшанику завод селянина Балаки, за кількасот метрів селянина Озимука, за ним – ще чийсь... Ет, з позаторішнього літа вже не лив. Може нічого не вийти. Та й сніг ще не весь зійшов, земля сира, переживає, що не зможе показати нам „клас” Степан Іванович Балака, але все одно з ентузіазмом виймає запилюжені „форми” і вишукує сухіші дрова, які закидає у мішок. Чого б не згадати старе? – загоряється чоловік на нашу пропозицію на один день реанімувати „завод”. Комусь з нас дістається сокира з лопатою, комусь – мішок з дровами, сам Степан Іванович бере якусь алюмінієву запчастину від автомобіля, поїлку для худоби, які використовували колись на фермах, коли ті ферми ще були, і гайда до лісу. На підмогу кличемо сусіда Максима Мойсейовича Озимука, теж „сталевара” зі стажем, і місцевих молодих чоловіків Віктора Микитюка та Івана Антонюка. Колись багато було „заводів” навколо села, багато сімей виливали посуд на продаж. Але зараз невигідно стало. Метал дорогий, та й той весь за кордон вивезли. А раніше за 20 чи 30 копійок кілограм алюмінію можна було купити, розповідає дорогою Степан Іванович, примружуючи своє єдине око. Інше він втратив кілька років тому на своєму „заводі”. – Теє... Метал розплавлений потрапив на непідготовлену сиру землю і стрельнув мені в око, пояснює. Від того, чи ні, але через кілька днів почались проблеми, око не врятували... Ліс починається практично за хатою Степана Балаки, тож йти довго не довелось. От і завод. Законсервований, але не розвалений, каже дядько Степан. – Хто його зна, які часи попереду? З інтересом оглядаємо „цехи”. „Піч” – просто місце для вогнища, обнесене цеглою. Купу дров, акуратно складену під поліетиленовою плівкою, з минулорічного літа ніхто не „потягнув”. На дерев`яному столі під кришкою захована спеціальна земля. Степане Івановичу, а чого аж у лісі завод поставили, а не на подвір`ї вдома? – запитуємо. Є люди, які і вдома ллють. Але на просторі лучше. Та і того... подалі від людського ока. Бо як хто погано гляне, то цілий день будеш лити і нічого не вийде. Особливо як жінка яка не так подивиться. Тому і йшли мужики лити з самого ранечку, як тільки засіріє.
ПІД ЧАС КРИЗ У СЕЛІ ВІДКРИВАЮТЬ „ЗАВОДИ” З`явилось це ливарне ремесло в Теклі одразу після війни. Максим Озимук згадує, що сім`я Каплунів ввела таку „моду”. У війну десь були по світах, бачили, як ллють на заводах, от і зметикували, як можна самотужки це зробити, каже він. Часи тоді були важкі, усе було в дефіциті. А навкруги лежало багато усілякої воєнної техніки. „Алюмінь” з неї йшов на „чугунці”, триніжки, каструлі, сковорідки, гусятниці, пельменниці, ложки, виделки і т. д. Кажуть, що це був найкращий метал, посуд з якого й досі використовують або наново переплавляють. Словом, бульбу у кожній хаті в Теклі варять у чавунах, виготовлених у місцевому лісі. А мій перший власноруч вилитий виріб – ложка, згадує Степан Іванович. То було десь у 1954 році. Але до середини 60их років ця справа заглохла через те, що у магазинах з`явилось уже вдосталь дешевого посуду. Згадали про ремесло під час наступної кризи – у 90их, коли прилавки магазинів стали порожніми, як і кишені селян. Лісові мінізаводи й допомогли пережити ті скрутні часи. Коли тоді припинив роботу керамічний завод в Дубечному, на якому Степан Балака працював слюсарем, чоловік заклав в лісі свій власний „завод”. Металу тоді ще не бракувало, посуд збували на ринках або продавали білорусам, які забирали його оптом і до того ж забезпечували алюмінієм. Вистачало сім`ям „сталеварів” на хліб і до хліба. Дехто за чавуни дітей вивчив, а дехто і машину купив. Але в останні роки лісові „заводи” знову зупинились – як і в шістдесяті, кустарники не витримали конкуренції та й алюмінієвий посуд вважається зараз не зовсім екологічно чистим.
НЕ СВЯТІ „ГОРШКИ” ВИЛИВАЮТЬ ... Ну що, хлопці, ніби все готове. З Богом, промовив Степан Іванович, перехрестився, і ми взялись до роботи. Спочатку затопили піч. Щоби розплавити метал, температура має сягнути 800 градусів. В піч помістили поїлку, в яку поклали „алюмінь”, аби розтоплювався. Степан Іванович заходився місити землю. Без доброї землі нічого не буде. Вона тримає форму, тому має бути водночас і дуже дрібною, схожою на тертий мак, і в той же час не розсипатись. Такий собі суглинок з невеликим вмістом глини. У нас в селі довго такого грунту не могли знайти, їздили за ним аж за 20 кілометрів на Заболоття. А згодом і тут розшукали. Формою служить звичайний заводський чавунець. Затрамбована земля точно повторює його контури у спеціальному ящику із двох секцій. Я от думав відзняти нашу роботу „на кіно” і відіслати в Москву на передачу „Що? Де? Коли?”. Цікаво, здогадалися б вони, що це ми робимо чи ні? – усміхається Степан Іванович, витираючи з лоба піт. Робота ця – не з легких. Треба добряче покрутитись, щоб зробити мінімальну денну норму, яка б приносила прибуток – хоча б десять чавунів. Тому більше двох днів у тиждень як правило не працювали – занадто втомливо. Навіть у нашому випадку, щоб вилити „показового” „чугунця”, пішло дві години роботи. Бачите, яка музика! Хутко беріть свій апарат і фіксуйте! – обличчя Степана Івановича радісно сяяло, коли залитий у форму метал застиг і чоловік, вийнявши з грунту свіжу посудину, дзенькотів по ній ножем. – Залишилось напильником пройтись, щоб шерехатості зняти і посуд готовий. Гроші за свій виріб „сталевар” брати відмовився. – Це – для історії, щоб знали діти, як їхні батьки виживали. А я й так дуже задоволений, бо хороший „чугунець” вийшов. А все тому, хлопці, що око у вас хороше... Це і був перший тост дядька Степана.
