Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
«Микола просив, якщо загине, кремувати його та розвіяти прах в Україні, у Білорусі та в Естонії»: спогади про загиблого військового медика

Кинувшись за мить до своєї загибелі рятувати пораненого, Микола діяв саме так, як підказало йому серце.

Фото з архіву родини Іліних.

«Микола просив, якщо загине, кремувати його та розвіяти прах в Україні, у Білорусі та в Естонії»: спогади про загиблого військового медика

13 липня під час спроби за попередньою домовленістю з ворогом евакуювати тіло загиблого українського розвідника російські найманці відкрили по групі наших військових вогонь на ураження. Один з морпіхів зазнав поранення, а бойового медика Миколу Іліна, який поспішив допомогти побратиму, бойовики вбили. Загиблий медик був громадянином Естонії

Близький друг Миколи, ветеран батальйону «Донбас» Павло Валентович, поділився з Цензор.НЕТ спогадами про героя з 35 бригади морської піхоти. 

«ПЕРЕЇХАТИ В ЕСТОНІЮ ЙОМУ ДОПОМОГЛИ ВОЛОНТЕРИ З УКРАЇНИ»

Микола родом з Білорусі, однак багато років тому він емігрував звідти в Естонію. Не знаю, чому - говорити про своє минуле у рідній країні він не любив (за даними Цензор.НЕТ, у чоловіка виникли проблеми через участь в опозиційних акціях протесту. - Ред). Переїхати в Естонію йому допомогли волонтери з України, вони ж дали кошти на перший час.

Спочатку в Естонії йому було дуже важко. Ніхто не брав його на роботу офіційно, хоча брався він за будь-яку працю, навіть посуд мив. Однак змушений був працювати нелегально - і в результаті його ледь не видворили з країни. Але потім добрі люди допомогли йому нарешті легалізуватися.

Він був дуже комунікабельним, швидко заводив друзів. Один з його добрих товаришів працював у Таллінні екскурсоводом. Дружина цього екскурсовода була вагітна, мала ось-ось народити дитину, тому чоловік попросив Миколу підмінити його та показати місто англомовній групі. Микола тоді знав англійською мовою лише декілька слів. «Look! Look! Look! Beautiful!» - сміявся він, описуючи ту екскурсію. Так смішно він про неї розповідав!

Пізніше Микола вивчив англійську мову і почав непогано заробляти, проводячи екскурсії. На момент нашого знайомства він уже знав не тільки білоруську та англійську, а і естонську та польську мови. І, звичайно, вивчав українську. Запрошував мене колись приїхати у Таллінн, обіцяв показати місто.

Також він працював таксистом, працював на Booking.com, носив речі постояльців у готелі - по-різному життя його кидало. І все ж таки він зміг почати більш-менш стабільно заробляти, зміг купити машину, мандрувати.

Багато цікавого розповідав Микола про те, як їздив на заробітки у Фінляндію. Там він працював на фермі, і його дуже вразило ставлення фінів до тварин. Коровам завжди включали спокійну музику. А одна корова так вередувала, що її потрібно було довго-довго гладити, щоб вона зайшла у своє стійло.

«ДЕСЬ ПОТРІБНО ПРИКРИТИСЯ ПОРАНЕНИМ. АЛЕ МИКОЛА ВІДЧУВАВ УСЕ СЕРЦЕМ»

Як я вже згадував, переїхати в Естонію Миколі допомогли волонтери з України. Коли у нас почалася війна - у нього з’явилася думка, що саме на фронті він зможе віддати свій борг нашій країні.

Він дуже фанатів від усього американського, зокрема від морської піхоти США. Тому у нас записався у морські піхотинці.

Кинувшись за мить до своєї загибелі рятувати пораненого, Микола діяв саме так, як підказало йому серце.

Ми познайомилися у лютому 2019 року у 205-му Навчальному центрі тактичної медицини, де провели разом чотири місяці. За навчальним процесом слідкували військові з Канади. Микола так мріяв потрапити туди на навчання, що навіть поставив своїм командирам ультиматум: або він їде у НЦТМ, або йде зі служби. А він себе добре показав, був дуже відповідальним - і втрачати його не захотіли. Відправили вчитися.

На той момент служив він у морській піхоті близько року, якщо я не помиляюсь. Я ж воюю з 2014, і на той момент у мене вже було два поранення, були загиблі побратими. Отримавши військовий досвід, я став більш прагматичним. Почав розуміти, що десь не можна висовувати голову, десь потрібно прикритися пораненим... Микола ж відчував усе серцем, не розумом. На цьому ґрунті ми з ним постійно сперечалися, кожен міг безкінечно наводити свої аргументи. У центрі були дуже фахові інструктори. Нерідко ми разом підходили до них зі своїм питанням - і вони розповідали нам, хто з нас правий, а хто ні.

Кинувшись за мить до своєї загибелі рятувати пораненого, Микола діяв саме так, як підказало йому серце. Адже, як нас вчать, - спочатку ти відстрілюєшся, а вже потім рятуєш. Але він, як мені здається, одразу побіг надавати допомогу, щоб людина вижила. Можливо, він вчинив неправильно - як би цинічно це не звучало. Але я йому не суддя. Він зробив так, як відчував.

Крутий чувак був...

У нього була дуже цікава вимова. Він робив паузи між словами, говорив завжди, як то кажуть, «с чувством, с толком, с расстановкой». Був дуже спокійним, але... Існували теми, які варто було лише зачепити - і він вибухав. Кажеш тільки слово «СССР» - все! Червона ганчірка для бика.

Дуже любив спорт, качався. Комунікабельна людина була, дуже толерантна до інших людей. Був веселий, смішний.

Дуже шкода, що він загинув. Але це наша робота. Нічого не поробиш.

«А РАПТОМ МЕНЕ ВБ’ЮТЬ?»

По собі я відчув, що йдучи на війну, людина для себе робить два вибори. Перший - це вибір іти на війну, другий - вибір залишатися на війні. Наприклад, серед хлопців з «Донбасу», які у 2014 році звільняли Попасну, були поранені, були вбиті. І після звільнення міста чимало людей, які до цього пройшли Майдан, сказали: «Хлопці, вибачте»... І поїхали додому. Інакше вони не змогли. Микола ж на війні себе почував нормально.

Після завершення навчання ми з ним постійно спілкувалися. Він скидав мені у месенджері різні приколи, ми дзвонили одне одному. Далі обмінювалися досвідом, говорили про здоров’я одне одного.

Він мав робити операцію на очах - корекцію зору. Однак навесні його бригада виходила на фронт, а після операції потрібен був час на те, щоб сітчатка зажила. Заборонені були важкі фізичні навантаження. Через це операцію Микола вирішив відкласти: «Бригада виходить у сектор, я не можу кинути своїх хлопців». Авжеж, мені це знайомо. Я теж свого часу не брав відпустку, щоб не залишати своїх...

Ще Микола дуже любив якісне військове екіпірування. Я завжди відмовляв його від дорогих покупок:

-Тобі треба думати про майбутнє, відкладати кошти!

-А раптом мене вб’ють? - відповідав він.

Я сміявся:

-А раптом тебе не вб’ють? Треба відкладати!

… Я вже і забув, але волонтерка одна якраз нагадала: Микола просив, якщо загине, кремувати його та розвіяти прах в Україні, у Білорусі та в Естонії.

Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ.

Telegram Channel