Майже тридцять років віддала нелегкій службі боротьби з вогнем землячка віктора ющенка анастасія панасівна басалайз селища жовтневого...
Майже тридцять років віддала нелегкій службі боротьби з вогнем землячка віктора ющенка анастасія панасівна басалайз селища жовтневого.
Алла ЛІСОВА
«ВОГНЮ НЕ БОЮСЬ. СТРАШНО, КОЛИ ГИНУТЬ ЛЮДИ...» Цю пожежу вона запам’ятала на все життя. За масштабністю її не порівняти із жодною, яку доводилось бачити в житті. Після прекрасного весняного дня спала міцно, коли о 0.55 5 травня 2000 року тривожний телефонний дзвінок сповістив про ЧП. Горіли хліви вздовж траси на шахту№ 7, полум’я від яких золотавозловісними язиками охопило, здавалось, усе небо. Стало моторошно. Повійськовому одягнулась, на велосипед – і на місці лиха була у лічені хвилини. Саме тоді й прибули пожежні автомобілі. За її розпорядженням віддали сигнали тривоги у сусідні міста та райони, звідки поспішили пожежні. Так званий “самстрой” – приліплені один до одного саморобні хліви і хлівчики, в яких зберігався не лише городній реманент, але й стояла птиця, худоба, отримав розплату за нехтування правилами техніки безпеки. Незважаючи на те, що на місце пожежі прибуло близько десятка спеціалізованих автомобілів, вогонь приборкати не могли довго. Швидко загасити таку величезну хмару полум’я і диму можна було хіба що з повітря... Анастасія Панасівна розповідає без особливих емоцій, розважливо і професійно, як про звичні речі. Боляче було дивитись, як гине худоба... Але це не йде ні в яке порівняння з тим, коли з пожежі виносять обвуглені тіла людей, жінка з суворим, але разом з тим добрим, прямотаки материнським поглядом намагається бути незворушною і тепер, бо її посада вимагає не емоцій, а холоднокровності і тверезого підходу, глибоко зітхає і продовжує: – Довго стояв перед очима чоловік, який три роки тому загинув у вогні в селищі...
ЧОЛОВІКАМИ КЕРУВАТИ ЛЕГШЕ Анастасія Басалай – сумчанка. Рідне село Малі Будки від Президентової Хорунжівки Недригайлівського району відділяє лише вузенька тихоплинна річка Сула. На жаль, тепер від їхнього обійстя не залишилось нічого. Востаннє на малій батьківщині, де залишились родичі, була років десять тому. Бо вже вросла корінням на Волині, де поселилась у 1946 році. За порадою дядька Насті сім’я приїхала в Іваничі. Коли почали відкриватись шахти – переїхали в Нововолинськ. Пам’ятаю, де у невеличкому бараку розміщувалась перша школа – саме її я і закінчувала у 1955 році, каже Анастасія Панасівна. – Нелегкі були часи, але спогади про них приємні і дорогі... Незважаючи на успіхи в навчанні, активність у громадському житті – комсорг, староста, у дівчини не було можливості навчатись. Бо крім неї у родині було ще три сестри і прийомний брат, мама якого померла під час пологів у війну. Обрала шлях у робітничі лави. Спочатку – шахта № 2, де працювала ламповою. Після заміжжя, коли поєднала долю з білорусом Володимиром, переїхала у селище Жовтневе, де отримали простору квартиру. Коли народила дочку Надію, посаду її у вечірній школі, де виконувала обов’язки завгоспа, бібліотекаря, касира, скоротили. Знаючи Анастасію Басалай як сумлінну, ерудовану в багатьох питаннях, порадили піти у пожежну частину... тимчасово. 1 квітня 1977 року у трудовій книжці зробили запис – старший інструктор ППЧ12. Як справлялась? – перепитує мене і тут же відповідає. У невмілого руки не болять. А для чого інструкції, професійні журнали, спеціальна література? Крім того, два рази у рік – на курси підготовки і перепідготовки. Але ж, не перестаю атакувати питаннями свою співрозмовницю, у ваші обов’язки входило і пожежі гасити, об’єкти перевіряти, і нормативнотехнічну роботу тягнути у караулах. А ще ж – тактичні заняття... І не тільки. Згодом, коли в 1989 році мені доручили пост начальника ППЧ12, я повністю несла відповідальність за загальний стан усієї воєнізованої частини і її кадровий склад. Старалась справлятись так, щоб до мене не було претензій. Але скажу ще й таке: “З чоловіками працювати легше”. І керувати ними – теж. А в підпорядкуванні ППЧ12 було тридцять чоловік, які складали 4 караули. Це не така вже й складна робота, продовжує Анастасія Панасівна. – Хіба так важко, якщо параметри здоров’я в нормі, залізти на горище, піднятись, якщо треба, по драбині до висотного будинку, подати насос або рукав? Це – про ті випадки, коли доводилось – а так часто буває, коли начальник бере безпосередню участь у тактичних навчаннях або самій пожежі. А в більшості, каже, найголовніше – правильно організувати згідно з бойовим статутом розподіл обов’язків, аби кожен знав своє місце у буквальному значенні цього слова. У цьому переконалась і під час першої у своєму житті пожежі, коли на сьомій лінії (запам’ятала) села Грибовиця горіла хата, і під час останнього ЧП у тому ж населеному пункті, коли тиждень тому доводилося рятувати оселю від “потопу”.
НЕ ДАЄ СОБІ РОЗСЛАБИТИСЬ Кажуть, що пожежники сплять міцнющим сном. Моя співрозмовниця цю жартівливу фразу цілком серйозно спростовує, бо ніколи не дозволяла собі такої слабкості, як поспати “в смак”. Внутрішнє єство завжди було напоготові – у будьяку пору дня і ночі оперативно і вміло виконати свої обов’язки, правильно зорієнтувавшись у ситуації. І це їй вдавалось. Свідчення – численні грамоти, подяки, відзнаки. А ще їй віддячували за науку колеги і підлеглі – відповідальності, чіткості і самодисципліни. Вас жартома не називали пожежником у спідниці? – запитую. Можливо... Знала, що маю кличку “мамка”. І це мене завжди тішило. Бо буваю вимогливою і строгою. А якщо потрібно – похвалю, і навіть попрошу вибачення, якщо була десь неправа, очі жінки вмить робляться ніжними, які випромінюють невидиме тепло... А його вистачає і для своїх рідних, які завжди розуміли маму, дружину, бабусю. До речі, гордиться своєю сім’єю. І найбільше тим, що син Володимир – у їхній місцевій пожежній команді № 12 (такою стала ППЧ після реорганізації у 2003 році – А. Л.) – начальник караулу, внучка Наталія трудиться у СПЧ № 5 міста Нововолинська. Все життя Анастасії Панасівні доводилось і господарку доглянути – завжди мали живність, і город виполоти, і дітей та внуків доглянути. Тепер, здавалось, може полегшено зітхнути. Але це не в її характері. Енергійна, бадьора і життєрадісна, яка явно “не тягне” на свій вік, ця жінка не має жодної хвилини вільного часу. Вона й далі очолює жовтневих пожежників, член виконкому селищної ради, голова адмінкомісії. А ще голова місцевої ветеранської організації... Не для галочки, а для того, щоб помітним був результат роботи. А про здібності Анастасії Панасівни як швачки знає все селище, яке по праву гордиться нею. Якщо рановранці або пізно ввечері ви побачите на велосипеді жінку, яка прямує до пожежної частини, це – Анастасія Панасівна, яка навіть і у вихідний мусить на власні очі переконатись, що на роботі все нормально.
