ЯК БЕЛЬГІЙЦЯ НА ВОЛИНІ НАВЧИЛИ... МАТЮКАТИСЬ

— Щоб Україна була, то треба “валута”, а щоб “валута” була, треба „туриста”, а щоб “туриста” була, то треба, щоб на кордоні швидко пропускали, а не затримували на 10-12 годин, — українською мовою з легеньким акцентом звертається до нас П’єр Максимюк.
Півтора року тому він разом з дружиною Марі-Жозе продали у Бельгії свій будинок і поселилися у поліській глибинці — на батьківщині своїх батьків

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ

КОЛИШНІЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ХАБАРІВ НЕ ДАЄ
— Природа у вас красива... — робить паузу П’єр Максимюк, а потім різко продовжує: — Була раніше. А зараз ваші озера і ліси буквально захаращені сміттям — повсюди порозкидані пляшки, целофанові пакети. У Бельгії навіть коли йдеш вигулювати собаку, то береш із собою мішечок, щоб, бува, собака не залишив після себе “слідів”. А тут... Жах! Де ваша міліція? Встановіть штраф у дві чи три тисячі гривень, — і ніхто смітити не буде.
Петро, так усі вже звикли у Старій Вижівці називати П’єра, вказує на своєму великому, красивому, чепурному подвір’ї на причіп, майже повністю заповнений акуратно складеними чорними пакетами.
— Бачите, де-небудь сміття я не викидаю, а сам вивожу на звалище. Але і це неправильно - сміття ж має бути посортоване. Але я тут теж не ділю — раз нікому це не потрібно, — махає рукою.
— О, ввімкнули світло! — раптом радісно вигукує Марі-Жозе. — На підстанції постійно якісь проблеми з трансформатором, тому ми вже звикли, що світло може зникати. Тож запрошуємо до хати.
І хоч в Україну із Бельгії П’єр та Марі-Жозе перевезли свої красиві меблі, нам найбільше вони хвалилися не ними, а розписаною дерев’яною скринею-куфером, яку раніше давали у придане нашим бабусям на весіллі і в якій тепер бельгійці зберігають... компакт-диски! Поруч на столі — комп’ютер. За ним на стіні — ікона, вишитий рушник і фотографії рідних. Красиво, затишно...
— Якби можна було повернути час, то я ніколи не купував би тут житла і не робив би ремонту. Утік би до Бельгії, — дивує нас П’єр.
— Чому?
— Поки робили ремонт, я ледве не здурів: за кожну дрібничку треба було битися, довелося і матюкатись навчитись. А як інакше: одного дня треба такий папір, наступного дня — інший, а коли принесеш ці документи, то через тиждень скажуть, що взагалі не ті треба було...
— Невже вам ніхто не підказав, що треба нести хабар — і все швидко вирішиться?
— О, нє-нє-нє... — сміється і махає руками. — Мені друзі казали про це. Але я ніколи в житті хабара не давав. Це вже “принципа” — я ж 37 років пропрацював у поліції... У нас тих, хто бере і дає хабарі, садять у тюрму.

ЧЕРЕЗ ПІВСТОЛІТТЯ – НА БАТЬКІВЩИНУ БАТЬКІВ
У роки війни маму Петра, Меланію Маркусь, шістнадцятирічною фашисти вивезли у Німеччину. Дівчина ледь не померла з голоду, бо потрапила до дуже жорстоких господарів. Але, на щастя, вони її перепродали набагато кращим людям.
Тут Меланія зустріла і покохала свого земляка Михайла Максимюка, який на фронті потрапив у полон. Німецькі господарі зрозуміли їхні почуття і навіть справили своїм остарбайтерам весілля.
Але після війни Меланія та Михайло повертатися в Україну не наважились — сталінський режим вважав полонених зрадниками і відправляв їх у табори. У 1947 році, коли у них народився первісток Петро, подружжя надумало переїхати у Бельгію, де були потрібні робітники на шахтах. Там і розбилося їхнє щастя: на копальні стався обвал і Михайло загинув. У той чорний день він, ніби щось відчуваючи, показав фотографію дружини і маленького синочка своєму другу, теж колишньому військовополоненому з Вінниччини, Івану Дубенку:
— Бачиш, яка у мене сім’я. Знаєш, хай цей знімок залишиться у тебе...
З цією фотографією Іван Дубенко увійшов у сім’ю вдови Меланії. Спочатку із страшною звісткою. Спочатку як друг чоловіка. Потім як чоловік, батько ...
Меланія та Іван завжди марили батьківщиною, тому в їхньому домі весь час розмовляли рідною мовою (малий Петро відвідував навчання у недільній українській школі), готували національні страви і дотримувались усіх свят. Ще й тепер кожен день вони розпочинають з прослуховування на програвачі платівок з українськими піснями, а Меланія по-поліському садить на клаптику свого городу бульбу і цибулю.
А тоді вони увесь час намагалися віднайти контакт із своєю батьківщиною, проте достукатися до рідних вдалося за допомогою Міжнародного Червоного Хреста лише у 80-их роках. Поцілували ж рідну землю уже після проголошення незалежності України. Саме тоді у їхнього сина Петра і загорілася мрія жити на батьківщині своїх батьків, про яку вони так часто йому розповідали. Півтора року тому П`єр, досягши за вислугою років пенсійного віку (працював начальником технічної служби усіх в’язниць Бельгії і дослужився до звання підполковника), незважаючи на те, що батьки залишаються, вирішує переїжджати в Україну.

ЯКИЙ ПАРИЖ? СТАРА ВИЖІВКА!
— Треба було переконувати вашу дружину, щоб вона сюди їхала? — запитуємо у Петра.
— Ні, я сама хотіла, мені тут добре, — перехоплює Марі-Жозе.
Щоб ще краще вивчити українську мову, вона додатково найняла собі місцеву вчительку. Але Марі-Жозе не тільки сама вчиться, а й вчить. У себе на батьківщині вона понад тридцять років пропрацювала учителькою швейної справи, тому, коли вперше приїхала у Стару Вижівку, безплатно проводила курси з пошиття для тутешніх жінок — для цього спеціально привезла з Бельгії свої швейні машинки.
— Я не можу допомогти вам грошима, але я хочу навчити вас, як їх заробити, — сказала тоді.
Зараз Марі-Жозе мріє хоча би раз на тиждень організовувати у якомусь барі каву для інвалідів.
— Цим людям не вистачає не тільки коштів — перш за все їм не вистачає спілкування, — говорить про це з болем. Ще перед тим, як переїхати жити в Україну, П’єр та Марі-Жозе привозили гуманітарну допомогу у Стару Вижівку для багатодітних сімей та інвалідів.
— То що — повертатись у Бельгію не будете?
— Якщо через 2-3 роки нічого не зміниться, точно поїдемо.
Кажуть, ностальгії нема, лише трохи сумно за донькою, мамою і татом, але влітку вони мають приїхати в гості на Волинь. Не дає їм засумувати і їхній собака. Таня, так звати американського бульдога, також потрохи перевчається з команд французькою мовою на українську. Принаймні, на слова “Дай ляпа” і “Хоч 100 грамів?” вона вже реагує. А ще Таня – чи не єдиний собака в Старій Вижівці, яка має вживлений мікрочіп – завдяки цій штукенції через супутник завжди можна визначити її місцезнаходження.
— Уявляєте, жити в Брюсселі чи Парижі? Це ж який шум, який стрес, а тут — тиша, — в словах Марі-Жозе звучить захоплення.
— Тобто, тут ви знімаєте стрес?
— Тут нема ніякого стресу!.. — не погоджується жінка. — Це для П`єра трохи важко, бо він усіма документами, усією роботою займається. Он хоче взяти в оренду водойму і вирощувати рибу — а це нові клопоти...
Марі-Жозе каже, що вже забула ті неприємні випадки, коли перші рази ходила на базар і продавці, побачивши іноземку, намагалися їй продати якомога дорожче товар.
— Зрозумійте, те, що тут за півгодини тебе можуть тричі обманути — не найстрашніше, — говорить Петро. — Найстрашніше, коли заходиш о десятій ранку до бару на каву, а там сидить уже компанія підлітків років 15 — 16 і п’є горілку. Це страшно. А на те, що у вас на вулиці хлопчики 10 — 12 років спокійно попивають пиво, бачу, ніхто вже й уваги не звертає. У такий момент у мене найперше виникає бажання йти бити пику тому, хто продав це пиво.