Серед видатних волинян, яким простелилася велика дорога від батьківської домівки у великий і широкий світ, котрі прославили наш край, Валентин Мороз, безумовно, один з найоригінальніших і найсамобутніших...
Серед видатних волинян, яким простелилася велика дорога від батьківської домівки у великий і широкий світ, котрі прославили наш край, Валентин Мороз, безумовно, один з найоригінальніших і найсамобутніших.
Володимир ЛИС
Син селянина, що прийшов у цей світ сімдесят років тому, на початку свого життєвого шляху, звісно, не підозрював, яка доля йому судилася. Ця доля певною мірою визначилася тоді, коли у дитячих очах відбивалося волинське повоєння — роки повстанської боротьби, появи у наших селах, в тому числі й рідному селі Валентина Яковича Холоневі, що в Горохівському районі, отих “брянських”, котрі шукали хліб, а знаходили, мабуть, і до хліба — ще не вбите українське слово. Все це відбивалося і в дитячій, і в генетичній пам’яті. А після школи було навчання на історичному факультеті Львівського університету, вчителювання у кількох школах рідного Горохівського району. І пильна увага до рідної історії, намагання по-своєму переосмислити її. А за вчительським періодом настав короткий час роботи у тодішньому Луцькому педінституті імені Лесі Українки — з лютого по вересень 1964 року. Новітня українська історія змусила його думати і шукати відповіді на непрості питання. Не випадково до молодого викладача потяглися студенти, хоч не всі сприймали те намагання його думки пробитися крізь тодішні офіційні шори. Як цікаво і щиро згадує волинська дисидентка, а тоді студентка Леся Ковальчук, коли їх, “семеро перших хоробрих”, котрі збиралися, аби поговорити і обмінятися думками щодо того, що називалося “хрущовською відлигою”, їхній улюблений викладач не ставив себе вище, не намагався проповідувати, але й не приховував своїх знань, які стосувалися не лише історії, не лише тодішніх суспільних процесів, а й літератури, філософії, були тим, що можна назвати слідом за модними тоді французькими екзистенціалістами, свободою духу. Справжній феєрверк інтелекту, знань, думки, яка розривала невидиму стіну, як згадує пані Леся, обрушував на співбесідників Валентин Мороз у розмовах з Дмитром Іващенком, Костею Шишком та своїми студентами. Все ж тоді він вірив, що вільна думка може розвиватися і в умовах пом’якшеної тоталітарної системи, що та система може впасти під натиском саме такої нестриноженої думки. І переконував своїх молодших друзів, що нема чого боятися репресій, що “не посміють нічого зробити”. Заарештований 1 вересня 1965 року, коли він уже працював у Івано-Франківському педінституті, він, Валентин Мороз, і справді не злякався могутньої репресивної машини, вів себе гідно і на луцькому процесі у січні 1966 року, і під час першого чотирирічного ув’язнення, яке відбув, як мовиться, “від дзвінка до дзвінка”. Більше того, саме у в’язниці — в Україні, в Мордовії, у сумнозвісній Володимирській тюрмі він обдумує, аналізує і пише свій знаменитий “Репортаж із заповідника імені Берії”. Назва розділів його вельми промовиста: “Розправа над думкою”, “Нащадки Єжова і Берії”, “Сталин был — так порядок был”, “Імперія гвинтиків”, “Оргія на руїнах особистості”. Короткий період життя на свободі з 1 вересня 1969 року по 1 червня 1970 року непокірний дисидент використовує для написання серії яскравих, образних, можна сказати, феєричних публіцистичних статей: “Серед снігів”, “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан”. Русифікація, чим вона загрожувала українській нації, проблеми суспільної моралі, проблеми тодішнього національного буття, роздуми над тим, що може українська інтелігенція, чи готовий безпаспортний український селянин до активного опору режимові — ось основна проблематика і зміст тих статей, які давно, спочатку на Заході, а потім і в Україні були визнані хрестоматійними пам’ятками української суспільної думки ХХ століття. Андрій Сахаров назвав Валентина Мороза в числі тих, хто мав би розділити з ним Нобелівську премію миру. У своєму виступі на закритому суді у 1970-ому році Валентин Мороз сміливо заявляв, що він не збирається доводити свою невинність, що його судять не за вину, а за переконання, оту саму вільну думку, пророчо передбачав, як зросте інтерес до того, що було українським дисидентством, як це розбудить суспільну думку і приведе до великого опору. І врешті-решт казав: “Важко мені. Тяжка це місія. Сидіти за гратами ніхто не хоче, але ж не поважати себе ще важче. І тому будемо битись!”. Він і справді бився — під час другого свого ув’язнення, яке тривало до його висилки, одного з небагатьох українців, за кордон 1979 року. За кордоном, коли він будив зарубіжну суспільну думку, змушуючи її повертатися обличчям до українців, до їхнього становища в умовах СРСР. Відстоював свою точку зору, коли на відміну від багатьох соратників-дисидентів, ще до проголошення незалежності України повернувся на рідну землю і не збирався приховувати своїх поглядів. Цих поглядів багато хто не сприймав, називаючи його інтегральним націоналістом, “застарілим мислителем”, вважаючи, що він надто непримиренний, що надто негнучкий і навіть замшавіло-романтичний. Він і справді залишався і, мабуть, залишається певною мірою невиправним національним романтиком. І таким же непристосованим у житті, бо кілька разів, довіряючи жінкам, обпікався на них. Особливо гучного розголосу набула справа у середині 90-их, коли Валентин Якович після повернення з Канади до Львова одружився на молодій “щирій україночці”, а вона позбавила “дуже-дуже коханого чоловіка”, як називала спочатку, збудованого ним же будинку, надавши перевагу його ж молоденькому шоферу. Мені довелося лише двічі зустрічатися і розмовляти з Валентином Морозом (бажаючі можуть прочитати надруковане свого часу у “Волині” інтерв’ю), але під час цих розмов я дивувався, як пан Валентин не “промацує” свого співбесідника на предмет того, що він знає про того, з ким бесідує, як дуже ненав’язливо шукає точки дотику і радіє можливості розмовляти не звисока, а на рівних, легко і просто віддаючи свою думку, та якось так, що навіть у чомусь полемізуючи з ним. Мабуть, це особливість справжніх істориків і публіцистів. Зрештою, тих, без думки кого ми б були безмірно бідніші і, можливо, так би й не пробудилися від того летаргічного сну, на який прирікала український народ, і волинян у тому числі, тоталітарна система. Знаючи, що в Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію, я поцікавився, якою ж була її тема. Виявилося, що він досліджував знаменитий луцький процес 1934 року, отой процес над членами КПЗУ — українцями і поляками, і подавав його як зразок співдружності польського і українського народів проти фашистського режиму тодішньої Польщі. І Валентин Якович сказав, що він зовсім не соромиться теми своєї дисертації, що людина, яка розвивається, яка мислить і осмислює, сама приходить до того, що стає противником тоталітаризму, це, власне, і є людина природна, така, якою вона і повинна бути. Дуже актуальні слова для деяких нинішніх “суперпатріотів”, котрі бажають бути “святішими за папу римського”. Під час свого приїзду на Волинь восени 1991 року, виступаючи перед студентами тоді ще Луцького педінституту імені Лесі Українки, Валентин Мороз коротко, але якось по-особливому тепло згадав свою роботу в педінституті на початку 60-их років, і побажав, аби студенти не просто вивчали рідну історію, а шукали у ній щось таке, що б допомогло їм, конкретно кожному з них, усвідомити себе людиною серед цього потоку історії. Щоб вони думали, з чого починається людина, яку не вбити і не зупинити жодними страшними засобами. І ще згадував з гумором, як його не хотів впускати у місто, де він справді духовно виріс, якийсь працівник правоохоронних органів, котрий все допитувався, чому він, Мороз, сюди приїхав. Він відповів: “Я повертаюся до себе додому, а от як ви тут опинилися і хто ви є, подумайте”. Справді, хто ми є, варто подумати і в день ювілею одного з видатних волинян.
