Любов Адамівна Давиденко — вчителька математики Луцької загальноосвітньої школи № 12. Життя заслужено поставило їй дві п’ятірки. Напередодні цієї дати наш кореспондент зустрілася з Любов’ю Адамівною і взяла в неї інтерв’ю...
Анастасія ФІЛАТЕНКО
Любов Адамівна Давиденко — вчителька математики Луцької загальноосвітньої школи № 12. Життя заслужено поставило їй дві п’ятірки. Напередодні цієї дати наш кореспондент зустрілася з Любов’ю Адамівною і взяла в неї інтерв’ю.
— Скільки вже років працюєте в школі? — Нинішній навчальний вже тридцятий. Я була в числі тих, кому на випускному у школі вручили срібну медаль. Скажу відверто, що це було приємно і мені, а, певно, ще більше моїй мамі. Їй так хотілося, аби я в цьому житті досягла чогось достойного. І шкільна медаль була тією першою сходинкою, яка, думаю, її втішила. Маючи медаль, складала лише один вступний екзамен до вищого навчального закладу і знову ж таки одержала п’ятірку. Таким чином фтала студенткою Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. — Ви одразу прийшли у Луцьку загальноосвітню школу № 12? — Ні. Два роки працювала у школі села Мстишин Луцького району, викладала дітям фізику. Згодом була перерва — народила доньку, а потім ще одну. А у 1976 році прийшла у цю школу та й досі там. Вчу дітей мудрої науки математики, починаючи з п’ятого до одинадцятого класу. Нині веду уроки в десятому та одинадцятому класах. — Знаю, що ваше дівоче прізвище Чепелюк, що ви рідна сестра народного артиста України Василя Чепелюка. Як же так сталося, що ваш брат знаний співак, а ви облюбували математику? — Ой (сміється) та у нас вся родина співуча. Гарні голоси мають батько і мама, я і сестра, про Василя вже й не кажу. Був час, коли всією сім’єю виступали і на сцені свого села Холоневичі, що в Ківерцівському районі, і в райцентрі. І все ж повинна зізнатися, що гуманітарні науки, мабуть, то не моє. Тож не довго вибирала у Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки, коли вступила на фізико-математичний факультет. Але не шкодую, що так сталося, якщо так можна сказати, моя пісня, мій голос та й членів нашої родини, передався моїм донькам. — А хто вони, ваші доньки? — Обидві — і Наталка, і Ольга — закінчили Львівську консерваторію. Наталка пройшла школу у знаменитого викладача Волинського училища культури і мистецтв, багатолітнього керівника капели бандуристів Тетяни Ткач. Донька була солісткою капели, згодом студенткою професора Герасименка у Львівській консерваторії. Працювала вона у Волинському училищі культури і мистецтв викладачем, нині займається донькою, сім’єю, але з піснею не розлучається. Наталка вже сама творить пісні, дві з них вже записала у знаних спеціалістів на студіях. Ольга після закінчення диригентсько-хорового факультету Львівської консерваторії працює викладачем в інституті мистецтв Волинського університету імені Лесі Українки. На сцену, як правило, доньки виходять вдвох і, треба сказати, їх голоси радують людей, коли співають дуетом. — Напевно ж Василь Адамович радіє і гордиться такими співучими племінницями? — Та звичайно ж. Іноді дівчата навіть разом з ним виступають. Цим і він, і ми, батьки наших доньок, втішені. — А в той же час, напевно, радієте і успіхам своїх безпосередніх учнів, особливо тих, хто на все життя залюбився в математику? — Повинна сказати, що математика не простий предмет і не кожному вона дається з легкістю. Прикро мені було чути від одного з своїх учнів, що він йде здобувати технічну спеціальність у вищому навчальному закладі, бо ж знала, що математик з нього слабенький. А він мені каже: «Іду туди, куди сказав мені батько, бо інакше мене відправлять на службу в армію». А не думає він того, що нелегко буде йому вчитися, лише чиєсь місце там займе. Але, на мою радість, далеко не всі такі мої учні. Горджуся Русланом Кірчуком, котрий став кандидатом наук, іншими своїми учнями, які немало досягли, зокрема і в тому, що стосується математики. — Ви не тільки вчителька, а й класний керівник вже багато літ. Певно, нелегко прощатися з тими, кому віддали своє серце? — Справді, береш дітей у п’ятому класі, доводиш до випускного і вже стають тобі вони рідними. І ось вони прощаються з школою, прощаються зі мною, своїм класним керівником. А я знову починаю все з початку з п’ятикласниками. За роки, що минули, було по-різному. Та коли мені кажуть добрі і теплі слова колишні учні, які вже самі батьками стали, це для мене найбільша радість і найвища оцінка. — Повернемося, Любов Адамівно, до ваших родинних стосунків, зокрема, з іменитим братом Василем, сестрою, батьками. Які вони у вас? — Дуже хороші. Батьки нас наставляли завжди на те, щоб ми були дружними, одне одному допомагали, підтримували. І нам не соромно перед батьками. Горнемося не тільки ми, а в найліпших стосунках наші діти, вже й онуки. Чи дні народження, чи ювілеї у когось, не кажучи вже про біду, а без неї теж у житті не буває, завжди ми разом. Ось коли і Василь потрапив в автоаварію, то його біль став і нашим болем. Тим більше радіємо нині, що він знову у гарній формі, співає, виходить на сцену. До батьків, які живуть і досі в селі, по можливості приїжджаємо, телефонуємо. — Цікаво, а як збираєтеся відзначати свій день народження, який подарував вам дві п’ятірки? — Так склалося, що ми з Василем народилися в один день — 14 квітня, лише з різницею в три роки. Тож найперш будемо вітати одне одного. Запрошу своїх колег додому. З чоловіком побудували в Луцьку хату, є де гостей приймати. А от на Пасху плануємо зібратися всією родиною — починаючи від наших батьків до найменшеньких — наших внуків, а бабусиних і дідусевих правнуків. Рідня у нас велика, тож, певно, вже й моя хата буде тісною. Та то не проблема, місце для всіх знайдемо. Головне, що почую я від дорогих мені людей щирі і добрі слова. А це, повірте, так важливо, так необхідно у житті кожного з нас.
