Минає двадцять років, як в Україні сталася Чорнобильська трагедія. Першими жертвами її стали військовики, пожежники, правоохоронці, медики, всі ті, кого нині величають ліквідаторами…
Минає двадцять років, як в Україні сталася Чорнобильська трагедія. Першими жертвами її стали військовики, пожежники, правоохоронці, медики, всі ті, кого нині величають ліквідаторам
Кинувши десятки тисяч людей на боротьбу з невидимим ворогом, комуністична хунта чомусь забула попередити їх про наслідки. А наслідки були жахливими тоді, вони дошкульно відчуваються й понині. Отже, послухаємо безпосередніх свідків цих подій. Комсомольське весілля біля радіаційнодишного реактора Ігор Каліщук у 1986 працював завідувачем виробництвом куща № 6 Луцького міського об’єднання шкільного і робітничого харчування… Коли стався вибух на ЧАЕС, йому подзвонило керівництво і наказало відібрати п’ятьох людей для організації громадського харчування в ураженій радіацією зоні. Добровільно погодитися працювати у пеклі ніхто не зголосився. І тоді Ігор Володимирович запропонував свою власну кандидатуру. Йому у підпорядкування дали ще 14 лучан, і 12 червня вони потягом поїхали до Києва. Там підписали документи про працевлаштування у Чорнобильському ОРСі й автобусом вирушили до нового місця роботи. Назустріч їхньому “Ікарусу” йшли декілька вантажівок, де у відкритих кузовах лежала в ящиках стигла полуниця. — Мабуть, всі розмови про загрозу для здоров’я – брехня, якщо у столицю везуть ягоди із забруднених районів, - подумав тоді Ігор. Та реальність швидко позбавила його оптимізму. — Cпочатку нас розкидали по різних місцях, - згадує Каліщук. – Я залишився у Прилісному, за 30-кілометровою смугою, і два дні працював кухарем 6-го розряду. Та невдовзі мене викликав директор і попросив поїхати в Чорнобиль завідувачем їдальні школи №1, бо там господарювали недосвідчені юнаки, яких відрядили у зону за комсомольськими путівками по закінченню училищ. Найстаршому з них було 23, наймолодшому – 19. Я відразу ж провів ревізію… “Живих” грошей у “касі” не було – лише талони. Втім і на них можна було “напхатися” від пуза – на харчуванні ліквідаторів держава не економила… Кожний міг взяти понад норму те, що йому найбільше смакувало… Слава про волинських кухарів швидко розлетілася регіоном. До нас навідувалися “рекрути” і з Мурманська, і з Владивостока. Ніяких проблем з продуктами і побутовою технікою не було. Одного разу вийшов з ладу котел, то я просто зателефонував на гарячу лінію ЦК КПУ і поскаржився, що не зможу нагодувати людей сніданком. За ніч у їдальні поставили нове обладнання. Так само оперативно пізніше вирішилася й проблема з душем… На відміну від “першопрохідців” ми вже добре знали про шкідливі наслідки ураження радіацією. Кожного дня міняли одяг, дихальні маски. Скрізь ходили лише з дозиметрами. Те, що записували у медичних картках, – звичайна фікція. За “першу ходку” мені нарахували 0, 005 рентгена, але лише одного разу, коли наш автобус випадково потрапив на 18 хвилин під черговий викид радіації, військовий прилад, яким я користувався для зручності, показав аж піврентгена! Щодня ми годували від 3 до 6 тисяч людей, спали по чотири години на добу, за психологічне навантаження – годі й говорити! Добре, хоч працювали за вахтовим методом. 15 днів там – і додому на відпочинок. Потім за черговим наказом керівництва я з тим же колективом повернувся у Чорнобиль. Відразу помітив, що продукти тепер привозить інший чоловік. “А де Микола?” - запитав. “Його вже немає серед живих” - відповів шофер. Цього разу ми працювали в їдальні дитсадка “Казка”. Там же й ночували. Я поставив свою розкладачку посеред кімнати, а хлопці – вздовж вікон: спека! “Що ви робите, - кажу, – там море радіації!”, а вони лише сміються у відповідь. Тоді я вранці покликав фахового дозиметриста – нашого земляка, пожежника Ростислава Пацика, котрий у їхній присутності заміряв рівень радіації. Біля вікон він був на порядок вищий. Наступної ночі всі розкладачки стояли поруч з моєю. На жаль, довго Ростик не прожив. У 2004-ому його наздогнав Чорнобиль. Тепер ще про один цікавий випадок. Якось хлопці повідомили мені, що на “помийку” (так ми називали місце, де зберігалася техніка, уражена радіацією) викинули “Волгу”, якою раніше користувався головний інженер ЧАЕС. Мовляв, давай візьмемо, покатаємося. “Що для цього треба?” - запитав я. “Пляшка горілки і шмат сала”… Пішли на звалище. А там ходить вартовий зі зброєю. Дали йому могорич. То солдатик на радощах ще пропонував забрати безкоштовно вертоліт і БТР, та ми відмовилися… “Волгу” завезли у цех з виробництва безалкогольної продукції і добряче помили під струменем води. Після цього поїхали на комсомольське весілля, яке влаштували один мій підлеглий і дівчина з Курська. Йому було 19 років, їй 18. Святкували у нічний час – робота ж понад усе! Обручки для молодят зробили самі – з алюмінію, також зібрали невеличкий грошовий подарунок. Шампанського не було, то я зробив брагу з недоброякісних персиків. Погуляли на славу! Коли зміна закінчилася, мене викликало керівництво ОРСу і почало вмовляти залишитися ще на 12 діб, мовляв, не приїхали кухарі з Казахстану… Я погодився, відібрав 11 чоловік і нас щоранку возили прямо на адміністративний корпус ЧАЕС, що у Прип’яті, де ми годували обідом до 3-4 тисяч осіб щоденно. За ці дні змінили 3 автобуси, обшитих свинцем. Там, де витримували наші люди, навіть техніка витримати не могла… А в останній день мене… заарештували. На третьому поверсі ми обслуговували дирекцію. Все як належить: персональне меню, офіціанти... Я через банкетний зал пройшов до головного інженера, щоб підписати табелі на зарплатню, а той відіслав мене у відділ кадрів - на перший поверх… Спускаюсь сходами, а там міліція: “Як ти сюди потрапив? Де твоя спецперепустка?” “Так і так, - кажу. – Я кухар, пройшов через банкетку…” Не діє! Мене – під руки і до кадебіста. Довелося писати біографію батьків, дідів, всієї своєї родини… Лише через чотири години мене відпустили, коли автобус на Чорнобиль мало не “втік”. Повертаючись додому, я затримався у Києві на декілька годин. Як був – у спеціальній формі, з кількома видами дозиметрів (“таблетками” та спеціальними військовими) і дипломатом у руці, зайшов у метро, щоб доїхати на вокзал. Люди як побачили такого “Термінатора” - розбіглись у різні боки. Потім, вже у Луцьку, мені за певну суму пропонували стати інвалідом Чорнобиля, та я відмовився. Порядний чи дурний? Тепер отримую пенсію 360 гривень, якої не вистачає навіть на ліки. Але я не скаржусь і ні про що не шкодую. Хтось мусив робити ту невдячну роботу. Якби всі відмовилися – у наших діток і внуків не було б майбутнього. І України, як держави, не було б!
