На своє 75-річчя від дня народження з острахом згадую сумні, страшні часи Другої світової війни, злодіяння поляків і депортацію українців зі своєї Малої батьківщини — холмської землі — на територію Української РСР. Пропоную спогади про пережите свої і свого батька Поліха Данила Романовича (який прожив понад 95 років)...
На своє 75-річчя від дня народження з острахом згадую сумні, страшні часи Другої світової війни, злодіяння поляків і депортацію українців зі своєї Малої батьківщини — холмської землі — на територію Української РСР. Пропоную спогади про пережите свої і свого батька Поліха Данила Романовича (який прожив понад 95 років).
Володимир ПОЛІХ, ветеран війни і праці
Мій батько, Данило Романович Поліх, був солтисом у селі Сліпче Грубешівського повіту з часу урядування маршалка Пілсудського в Польщі. І на сесії в гміні війт Ян Врублевський попереджав солтисів, що обстановка між Польщею і Німеччиною загострюється, може вибухнути війна. Пам’ятаю, це було 1 вересня 1939 року, мені тоді вже пішов восьмий рік, ми з батьком їхали до млина в сусіднє село Космів. Майже на бриючому польоті польські літаки-“кукурузники” пролітали над Бугом. Батько мені пояснював, що то втікають літаками до Румунії польські вищі чини. Так почалася Друга світова війна. За кілька тижнів Гітлер розчленував польську армію на малі угруповання, які вже не чинили опору німцям, а командування перелякалося і розбігалось. Окремі військові частини разом із сім’ями потягнулися до самого Бугу і далі за Буг, шукаючи порятунку у совєтів, які йшли їм назустріч, захоплюючи вже польську територію. Оскільки окремі залишки польського війська заявили совєтам, що не хочуть їхньої “czerwo ej szmatу”, то “совєти” їх гнали назад до Бугу, тобто німцям в руки. Якась польська військова незначна частина з обозом, майже обеззброєна, змучена, тягнулася по нашому тракту Крилів—Грубешів. Навпроти нашого села кілька сміливих односельчан (які, напевно, колись зазнали від польських властей страшних злодіянь) зупинили цей обоз, обеззброїли, арештували командування та всіх жовнірів і замкнули в якійсь сільській стодолі, а жінок з цього обозу відпустили. Ці жінки пішли до Грубешова і заявили про те, що сталося, залишкам польських властей. Вже другого дня до нашого села вдерлась польська озброєна банда визволяти своїх zol iezow і помститися українцям — спалити все село. Батько за порятунком звернувся до пані Ясіньської, яка жила у фільварку і керувала форналями. Зваживши, що батько був порядним солтисом, доброю людиною, пані заступилась і врятувала село від спалення. Наше село Сліпче розташоване поблизу ріки Буг, яка стала кордоном між Німеччиною і Радянським Союзом, а в одноповерховій школі розмістилась прикордонна застава. Школа була обвалована насипом і по всьому периметру була розставлена зброя. Пам’ятаю, як в зимово-весняні ночі 1943—44 років (а мені тоді було 12—13 літ) польські банди нападали на українські села в глибині Грубешівського повіту, зокрема, на Сагринь, Модрині, Білгорайщину й захоплювали села гміни Міняни, куди належало й наше село. Вони палили села вщент, убивали невинних людей, здалеку було видно суцільну червоно-димну заграву на небі. Люди, напівголі, перелякані, змучені, втікали від страшного лиха аж до Бугу, до кордону і навіть кидались вплав здолати річку, топились. У ці страшні, осяяні пожежами ночі наші люди, які жили поблизу німецької стражі пограничної, втікали до німців, до цієї школи, щоб врятуватися від нападу поляків. Батько був страшно обурений і не приховував свого ставлення до бандитів, які злісно, безпідставно чіплялися до безневинних українців, із нелюдською жорстокістю мордували їх. Польські агенти ходили по селах і проводили запис українських господарів, які хочуть придбати землі з польських маєтків, а потім їх викликали до Грубешова і там страшно били гарапами на спеціальних лавках. Звірячо побитих відливали водою, а опритомнілих знову били. Батька також дуже били. В 1943—44 роках я вчився у сьомому класі в Грубешові і, йдучи до школи, проходив повз будинок з двома колонами. Це був постерунок польської поліції, висів польський прапор з орлом. Але німецька влада щотижня міняла в цьому постерунку місцеву владу, тобто, тиждень німці давали командувати польській поліції, а на другий — українцям. Дивись — вже висить прапор з тризубом. За час влади польської поляки знущалися з українців, а на другий тиждень німці поміняють владу і навпаки, тепер українці мстять полякам. Мабуть, це німцям було вигідно... Ще зберігся в пам’яті епізод, коли я був на панахиді в соборі Успенської Божої Матері в Грубешові. На подвір’ї собору літньої пори в 1943 році було десь до 20 трун побитих українських людей з понівеченими обличчями, над якими знущались польські бандити. Стільки трун не могло вміститись у церкві, а тому панахида правилась на подвір’ї. Не можу забути цієї трагедії й досі. Вечорами до нашої хати (до солтиса) приходили представники з влади, випитуючи в батька його позицію: чи він готується покидати свою хату, свою рідну землю і виїжджати до совєтів, чи він сам не збирається і людей в селі стримує? Хто не збирався виїжджати зі своїх хат, тим господарям поляки по ночах били шибки у вікнах. В лютому—березні 1945 року батька змусили своїм возом вивозити сім’ї із села Теребінь на рампу станції Замосць і там люди з малими і грудними дітьми у сильні морози, під голим небом були змушені чекати товарних вагонів, щоб переселятися на совєтську територію. Вибираючись весною 1945 року із свого обійстя на совєтську сторону, батько возив своє майно фурою через Грубешів, Стрижів, через Буг на Устилуг і до господаря Марчака Михайла з села Островок Володимир-Волинського району. Коли повертався черговий раз додому, саме у великодні дні на безлюдній місцевості напав на батька поляк-бандит з револьвером: “Злазь з воза, пся крев!”. Бандит забрав воза і поїхав, а батько пішки ще чотири кілометри йшов до своєї домівки. Божа воля врятувала його від смерті. Щоб остаточно вибратись зі свого рідного села, батько змушений був звернутись за допомогою до совєтської комендатури по евакуації, звідки надали військовий американський студебеккер з озброєним совєтським водієм. І 20 травня 1945 року, пам’ятаю, я назавжди покинув примусово своє обійстя, рідну хату і батьківщину. Я сидів у кабіні, а батько в кузові підстрибував на ямах разом з поросною свинею, вуликами з бджолами та іншим багажем. 60 років минуло відтоді, як нас виселили, а пам’ять і досі ятриться болючими спогадами.
