ВЕСIЛЬНИЙ СКРИПАЛЬ

“Людина подібна до скрипки. Тільки тоді, коли рветься остання струна, вона перетворюється на дерево”. Не варто щось і додаватидо цих слів німецької письменниці Кармен Сільви.

Руслана ТАТАРИН

Скрипка цього чоловіка ще зітхає сумною “Ой, не світи місяченьку...”, ще жартує загальновідомою “Ішов гуцул з полонини, а гуцулка з бані...”. Вогонь юності ще горить в душі 85­літнього Павла Лук’яновича Сірка. Своїм жаром він проганяє втому та смуток, не дає обірватися оцій останній струні.
У свій час діда Павла як доброго музику знали не лише в Михайлівці та інших селах Локачинського району, а й за його межами.
­ Я був музика ого­го, ­ сміючись каже Павло Лук’янович.
Не одні молодята кружляли у весільному танку під мелодію цієї скрипки.
А привіз її додому тоді ще молодий солдат аж з Грузії. З 1940 року до самої перемоги воював Павло Сірко в артилерійському полку. До демобілізації служив у Грузії. Якось у вихідний день, прогулюючись у місцевому парку, зустрів чоловіка, який продавав дві новенькі скрипки. І недорого за них просив – 150 рублів. “Куплю!” – недовго думаючи, вирішив, і забрав футляри, де лежали милі серцю скрипки. Батько Павла був знаний на Михайлівці скрипаль. Він сам змайстрував собі цей музичний інструмент і охоче вигравав на ньому на різних оказіях. Отож Павлові з дитинства були знайомі мелодійні звуки. Коли у батька випадала вільна хвилина, охоче вчився грати. А згодом вже й сам міг не гірше його втнути запальну польку чи повільний танець.
­ Чому подався в музики? ­ повільно розмірковує над моїм запитанням. – Бо саме тоді почав свататись до дівчат і хотів, щоб всі мене любили. А хто ж наважиться відмовити доброму музикантові?!
І хоч, як говорить Павло Лук’янович, у музики в кожному селі є дівка, але оженився він таки на своїй односельчанці.
­ Своє є своє, а не чуже. Жила Надя по­сусідству, знав її з самого малечку. Та й ходити далеко не треба було, то чого ж не женитись, ­ каже чоловік, а дружина Надія Григорівна лише посміхається. За піввіку, що живуть разом, вона вже давно звикла до його жартів.
Почуття гумору – постійний супутник ветерана. У селі знають: де у гурті з’явиться постать діда Павла, там одразу сипляться різні дотепи та сміх. Чимало народних пісень, приказок, а ще гуморесок він носить із собою.
­ Дещо в газеті прочитаю і запам’ятаю. А найбільше від сестри молодшої навчився, яка живе зараз у Червонограді. Один раз почую, другий та й вже знаю. Правда, тепер все з голови вилітає, то ми з бабою потроху згадуємо та й зліпимо докупи якусь байку.
І справді, поки ми говоримо, Надія Григорівна, раз у раз нага­дувала, щоб чоловік розповів гумореску то про Лору, яка через три місяці народила Борі дитину, то про те, як увечері пішли в церкву Мотря з Филимоном. А коли дід Павло брався сам щось нагадувати, то, перебиваючи його, пояснювала мені: “Треба спочатку, щоб я почула, яку він розказуватиме, бо може часом і дурні слова казати”. Дід Павло заради сміху хотів повідати мені байку з нецензурними словами... “Та ти що? Такого не можна писати!”, – одразу зупинила оповідку баба Надя, як суворий цензор. Павло Лук’янович замовк на хвилинку, а тоді завів: “Ой, випити ­ то­то я, закусити ­то­то я! До роботи болять боки, не охота моя!”.
У гуморесках, піснях — їх молодість: вечорниці та “музики” на вулиці, весільні забави та народні гуляння. Як згадує дід Павло, великої плати за те, що грає на весіллі, він не правив. Хто давав гроші, хто розраховувався ковбаскою, а хто “підошвою” від короваю. А якось на Поліссі незнайома жінка подарувала скрипалю бубна.
­ На ньому грав мій покійний чоловік, а тепер бубон припадає пилом, то візьміть собі та веселіть людей на здоров’я, ­ побажала.
З тих пір Павло грав на скрипці, а бубон зачеплював на чобіт і так “бубнив”.
Зрозуміло, не лише одна музика була в голові у Павла Сірка. Він, як голова сім’ї, де підростало троє діток, мав дбати про їх добробут. І працював, не покладаючи рук. Мурував людям льохи, хліви, грубки. Декілька років працював заготівельником м’яса і славився тим, що вмів пекти смачні ковбаси. Згодом працював бригадиром, з цієї посади і пішов на заслужений відпочинок.
Зараз господарює з бабусею у своїй невеличкій хатині. Діти створили власні сім’ї і живуть окремо. Іноді ввечері, коли сумно стає на серці, дідусь бере скрипку і поринає у молодість.
— Хай не той вже звук у моєї скрипки, а все ж таки ліпший, ніж у теперішньої музики. Бемкає вона, а толку ніякого. А струни моєї скрипки грають у серці людей. Ось послухайте, ­ промовив дід Павло і взяв у руки смичок...