На могилі Сашка Лукашука цвітуть його юки.
Сашкові юки. Слово у пам’ять про світлу людину…
Квіти малий Сашко Лукашук любив ще з дитинства. Йому чомусь дуже подобалося, як мама Галина ніжно брала в руки тендітні рослинки чи насінинки й загортала їх у лоно землі. Ще тоді, коли жили на першому поверсі багатоквартирного будинку, вона вистругала під вікном дерен, а на його місці 17 років поспіль леліяла клумбу з гладіолусів і майорів, із ромашок і матіолів, троянд, жоржин, незабудок…
Квіти усміхалися до сонця, до привітних Лукашуків і до всіх, хто проходив біля їхнього квітника так щиро й гарно, як і малий Сашко, коли горнувся до неньки й татуся Миколи. Тоді, звісно, не уявляв, яким чемним і вдячним виросте під промінням їх безмежної любові. Хоч був єдиним пустунчиком, але цим не користувався. Навпаки, матусю старався ніколи не засмучувати хлопчачими витівками, а батька поважав, бо й себе уявляв господарем, в якого є все потрібне для дому, котрий усе старається робити своїми руками.
…Саша ріс і дорослішав у нас на очах. Часто приходив у колишню друкарню, де раніше працювала тепер наша колега, завідувачка видавничого відділу районної газети «Горохівський вісник» Галина Лукашук. У редакції його пам’ятаю юнаком-красенем, на обличчі якого завжди сяяла сонцем доброзичлива усмішка. Був настільки вихованим, що не проходив біля жодного кабінету без приязного «Добридень». Мав у собі стільки щирості, що якби жив до ста літ, не було б місця для чогось несвітлого в його красивій душі.
Був настільки вихованим, що не проходив біля жодного кабінету без приязного «Добридень».
Її сяйво щедро роздаровував батькам і молодій дружині Інні, донечкам Мар’яні і Юліані, друзям… А найбільше, певне, мамі. Став її опорою, міцними плечима, коли в земному житті не стало батька. В коротке «Мам!» завжди вкладав стільки любові, що здавалося, хотів дістати зорю Вдячності з неба тій, що подарувала йому життя.
… Шість років тому Саші не стало. Тепер зорею, що згасла, щойно розгорівшись вродою і життєрадісністю, він уявляється всім нам. Якби жив, то дуже чекав перших нових пагонів у посадженому власноруч яблуневому саду, й цвіту … юки, яку люди назвали деревом щастя.
Ніколи не обминаю Сашиної могили, хоча й на новому кладовищі в Горохові буваю не часто. Судилося сумувати на ньому за кимось із друзів цього літечка, та в якусь мить очі крізь сльози печалі замилувалися білосніжним острівцем якраз у тому ряду, де спить вічним сном Саша. Підійшла ближче, а то ж біля його могили пишно квітували високі юки.
Для матері, яка похоронила дитину, кожен спогад про сина чи доньку - часточка серця. «Сашині юки», - називає тепер один із тих спогадів про свою кровинку Галина Сергіївна, бо не забуде довіку, як одружившись, Сашко купив на ринку диво-рослинку.
-То - юка, мамо, квітка щастя. Їх іще в Горохові є дуже мало, а в нас буде. Виросте квітучим деревом, - асоціював тоді й із майбутнім цвітом щастя найдорожчих людей у рідній світлиці.
Недешева кількасантиметрова незнайомка була настільки тендітною, що жіноцтво, знаюче в квітникарстві неабиякий толк, подумки не повірило в такий «прогноз» для неї. І справді, років зо чотири вона не була схожою ростом навіть на квітку, але звільнити місце більш невибагливій мешканці клумби молодий господар відмовлявся навідріз. І маленька юка, наче відчувши себе винною перед тим, хто взяв її у свій дім і терпеливо доглядав, почала стрімко тянутися до сонечка. Рік за роком красивішала, багатіла листочками й пелюстками…
Саша помер навесні, коли юки, які пишно розрослися своєю дивовижною красою серед великого й барвистого царства квітів в дворі й саду Лукашуків, ще мріяли в солодких снах, як щедро даруватимуть її людям. Як прокинулися пелюстками, певне, чекали Сашкового погляду…
Через трохи часу схожим на квіткове царство став клаптик земельки біля Сашиної могили. З домашнього квітника мама принесла й частинку корінця юки, посадженого колись сином. Як не дивно, але рости він почав стрімко, цвісти - швидко. Спершу один, потім другий, третій, четвертий… Ніби знають Сашкові улюблениці, що на Небі є Рай - оселя добрих людей. Наче відчувають, що ними й звідти милується сонячна душа Олександра Лукашука.
