…Віталій Соколов, нині полковник у відставці, а тоді оперуповноважений карного розшуку Луцького МВВС, навчався на 2-ому курсі Вищої школи міліції у Києві (зараз це Національна Академія внутрішніх справ України). 26 квітня у його “половинки” – день народження… Подружжя завчасно заготовило дефіцитні продукти, але святкування вирішили відкласти на один день - до суботи...
Сергій БОРТНІКОВ
НІЧНИЙ ЗБІР ПО ТРИВОЗІ …Віталій Соколов, нині полковник у відставці, а тоді оперуповноважений карного розшуку Луцького МВВС, навчався на 2-ому курсі Вищої школи міліції у Києві (зараз це Національна Академія внутрішніх справ України). 26 квітня у його “половинки” – день народження… Подружжя завчасно заготовило дефіцитні продукти, але святкування вирішили відкласти на один день - до суботи. Ввечері Віталій мав провести на нічний потяг матусю, яка приїздила привітати невістку. Десь о 22-ій, коли він вже збирався виходити, у квартирі пролунав телефонний дзвінок. - Керівництво оголосило загальний збір… Тебе ще не викликали? – вирував у слухавці голос однокурсника Віктора Звягінцева. - Ні… Я мушу йти – кров з носа… Якщо питатимуть, де Соколов, – скажи, що не знаєш… - Гаразд… На вокзалі вже було повно людей у формі. Чоботи, портупеї, так звані тривожні валізи… Віталій посадив неньку у вагон і, скориставшись таксофоном, подзвонив дружині. “Мабуть, щось трапилося, - повідомила та. – Телефон аж “червоний” – всі тебе шукають!” За порушення часових нормативів по зібранню особового складу тоді карали доволі жорстко… Аби не підвести товаришів по службі, Соколов вирішив не витрачати час на повернення додому і рвонув прямо у школу, до якої від вокзалу лише дві зупинки. Зустріли його не надто привітно: “Ти чого у цивільному?”, але у списки включили і автобусом Броварського автотранспортного підприємства повезли у північно-східному напрямку. З іще майже трьома сотнями слухачів першого і другого курсів, серед яких були двоє лучан: Олександр Колб, нині професор ВДУ, і чиновник ОДА Олександр Повх… Третьокурсників вирішили не зачіпати – у них “на носі” були випускні екзамени. Дорогою хтось сказав, що на ЧАЕС – пожежа. Чому для її гасіння, крім фахових вогнеборців, залучають ще й стількох міліціонерів – хлопці не знали. Наказ є наказ. Його треба виконувати, а не обговорювати. Ночували в “Ікарусі” при в’їзді до Чорнобиля, там де розкинувся яблуневий сад. - Не переживайте, вітер подув на Білорусію, - вранці повідомив старий генерал. “До чого тут вітер? Яка різниця куди він дме?” - дивувалися прибулі, але вигляду не подавали. - Ніяких завдань перед нами спочатку не ставили, - згадує Соколов. – Сказали: “Чекайте на вказівки” – і крапка! От ми й пішли пішки у місто… Над Чорнобилем висіло відчуття лиха. Цивільних людей на вулицях майже не було, лише військові, пожежники, міліціонери, медики. Ні посмішок, ні жартів… “Вибухнув реактор”… Ну то й що? Про загрозу, яку несе радіація, нам нічого не повідомили… А всі ж - молоді, сильні, здорові, енергійні… Не сидіти ж без діла. Знайшли м’яч і ганяли його під пекучим сонцем майже цілий день! Евакуація розпочалася 27-ого опівдні. Половина автобусів йшли напівпорожніми. Чому - я й досі не знаю… 28 квітня настала наша черга їхати на роботу у Прип’ять. За задумом керівництва, 2-3 співробітники міліції мали чергувати біля кожного будинку. Без зброї, без засобів зв’язку… Місто було мертвим. Лише поливальні машини час від часу курсували його вулицями… Жахлива картина. На балконах сохне білизна, висять в’язки риби – і жодної душі! Коли їхали до райміськвідділу на інструктаж – шлях перегородив чоловік у цивільному костюмі з краваткою. Він був добряче напідпитку. “Я другий секретар міськкому партії… Тут поруч магазин. Беріть горілку!” Але начальство категорично заборонило нам вживати спиртні напої – саме ж Горбачовські реформи. “Тверезість - норма життя!” Знаю, дехто розповсюджує чутки про те, що всі міліціонери в Чорнобилі були п’яні. Це – відверта брехня! Через те, що я був без форми, в патруль мене не поставили… Сиджу біля міськрайвідділу, латаю м’яч. Коли раптом, наче з-під землі, виростає якийсь молодик. Обличчя, у нього, як зараз пам’ятаю, – аж пашить, ось-ось почне злазити шкіра… “Що сталося?” - запитує. “Вибухнув реактор… Ти що з неба впав?” “Ні, не з неба – з річки… Їздили з другом на нічну риболовлю!” Скільки він “хапнув” рентген – не знаю. Кілька дозиметрів у нас було, але ніхто не вмів ними користуватися. Дивно… У всіх же освіта з військовою кафедрою! Хто знає, може, нам свідомо підсунули несправні прилади? Все може бути… Візьми, наприклад, махінації з порогом захворюваності на променеву хворобу. Раніше її діагнозували при кількості лейкоцитів у крові 10 у шостому ступені, а потім такі показники оголосили нормою… 29-ого ми повернулися до Києва. При виїзді з Чорнобиля вже стояв пост, на якому наш автобус мали помити – та щось там у них не працювало… Так і повезли всю радіацію в столицю… Думали, нам одразу виділять нове обмундирування – та де там! От першокурсники і збунтувалися! Кинули у дворі свою уніформу й пішли по гуртожитках у самих трусах. Потім начальство ті шмотки обміряло – і жахнулося. Обмундирування дали, але… у рахунок наступного терміну. І тут обдурили! Я жив далеченько і бігати голяка Києвом не наважився. Вже вдома зняв одяг і викинув у сміттєпровід. Залишив лише імпортні туфлі… Згодом, вже у Луцьку, Сашко Сохацький завів мене у “дєжурку” і підвів дозиметр до взуття… Прилад почав тріщати так, що черговий не витримав: “Ану, забирайтеся геть!” і відсахнувся від мене, наче від прокаженого. Та я трохи забіг вперед… Наступного дня кожному з нас нарахували гроші: по 27 карбованців за три доби відрядження. Крім того, чотирьох хлопців (і мене в тому числі) нагородили відзнакою ЦК ВЛКСМ “За воінскую доблєсть”… А потім була Першотравнева демонстрація, учасники якої чомусь бігли підтюпцем, і велогонка Миру, маршрут якої вперше пролягав територією Радянського Союзу, аби показати всьому світові, що нічого надзвичайного у нас не трапилося… Обидва рази слухачів школи задіювали в охоронному загоні… Ось така-то турбота про людей…
