’ГОП, ГОП! ВСЬО БУДЄТ ХАРАШО’?

ЗАМІТКИ ПУБЛІЦИСТА
Куди колись на перших порах кавалери водили дівчат, збираючись всерйоз покорити їхні серця? Ні, не на легковажні танці-шманці, а в кіно. Хлопець гордо купляв за копійки квитки і почував себе господарем становища. Цнотливі сцени поцілунків у тодішніх кінострічках і темнота в залі сприяли розвитку подій в правильному напрямку, особливо, якщо вдало сісти в задніх рядах. Нинішньому поколінню важко собі таке уявити: в руках закоханих парочок не було пляшок з пивом чи з якимось іншим міцнішим трунком.
Що ж маємо тепер? Кінотеатри зникли як динозаври, а любовні узи скріплюються в основному в барах. Це приносить багатьом потенційним кавалерам душевні болі, бо не кожен з них має сотенну купюру в кишені. І, взагалі, нині претендент на серце і руку дівчини багато втрачає в її очах, якщо не має мобільника та авто. Не дозрів він для женячки.
Може, тому й спостерігається у нас демографічний спад, що женихи побіднішали? Це вже майже так, як в мусульманських країнах, де мужчина ходить у женихах до глибокої старості, бо не може купити хоча б одну наречену, не кажучи вже про декілька, як належить за тамтешніми звичаями.
Ось бачите, як усе в цьому житті взаємопов’язано: кінотеатри гарантували женихам рівність, а бари вибирають конкурентоспроможних. Хоча на Заході якось уживаються кінотеатри з барами та кафе. Причому перші — ще більше переповнені, ніж шинкові заклади. Хоча там телевізійних ящиків, на які звалюють вину за розвал кінотеатрів, куди більше, ніж у нас, та й програми різноманітніші.
Кіно у компартійні часи належало до ідеологічного арсеналу (буржуазним пережиткам — бій!) і підтримувалося на державному рівні фінансово. Якщо три особи з’являлися на сеанс, то кіно «крутили». У незалежній Україні водночас розвалилося все кіногосподарство — від виробництва картин до застарілого обладнання і апаратури.
У Луцьку було аж шість кінотеатрів (важко собі уявити!), в тому числі «Зміна» — для дітей і юнацтва. Тепер там, кажуть, знатний бар. Функціонував навіть кінотеатр «Хроніка». І хоч основний напрямок його діяльності — розвінчування націоналізму і гнилого капіталізму, все ж знаходилися кінострічки і для душі. Тепер там проходить інтенсивне переобладнання і, говорять, виникне щось з європейським підтекстом — чи то казино, чи нічний клуб, чи ще щось інтимніше.
Ну, це в обласному центрі, де добру не дадуть пропасти, а ось кінотеатри в райцентрах не завжди цікавлять комерсантів. Щоправда, в Любомлі кінотеатр «Дружба» цілком відповідає своїй назві: його використовують для своїх потреб дві комерційні структури. Клуби в селах — в запустінні і наразі не розбереш, що там було раніше: якийсь склад чи «культурне вогнище».
До речі, нещодавно довелося почути насмішку від юних лоботрасів. Оскільки нині великий інтерес до стриптизу (по телевізору навіть змагання транслюються), а зацікавленість книгами падає, то чому б в триповерховому приміщенні обласної наукової бібліотеки не обладнати зал для такого популярного видовища? Адже там є такі майданчики, де зручно поставити жердини, на яких лазитимуть досвідчені аматорки, і, головне, там дуже зручний огляд дамського мистецтва.
Це ж треба: уже стає сенсацією, коли в райцентрі, як ось в селищі Маневичах, починають показувати кіно і навіть на замовлення доставляти в те чи інше село. Виросла дітвора (за роки незалежності України!), яка впадає у неймовірну ейфорію, побачивши на великому екрані , як нерозважливий вовк ганяється за хитрим зайцем. Так їхні прабабусі і прадідусі сприймали перші фільми соціалістичного реалізму після війни — «Свинарка і пастух», «Чапаєв», «Волга-Волга!»... І так само скриплять старенькі апарати і рвуться кінострічки.
Ну, звичайно, ми не забули, що взамін великих кіноекранів люди отримали телевізійні ящики, які й повинні скріплювати сімейні та інші любовні узи, учити доброму, вічному. І справді, люд у селах, особливо жіноцтво, почерпнули багато корисного з телевізорів. Звичайно, там, де вони ще остаточно не поламались. Тільки й чути зранку: «Параско! Ти вчора бачила «Окна»? Там таке безстидство показували...» І всі чимдуж біжать дивитися передачу саме про те... Уся країна обговорює російську програму Нагліє... тобто Нагієва — хто, кого, коли і як... Та, власне, майже кожен фільм заставляє замислитись і чоловіків, і жінок: щось не те в їхньому сімейному житті відбувається — і партнер один, і пози одноманітні. І взагалі, в «мильних операх», які змінюють одна одну на телеекрані, і не розбереш, хто, кого і як. То чи не обговорити в тіснішому колі це питання з сусідкою Параскою?
Телевізор став неабияким підручником для молодого барського (від слова «бар») покоління: як чинити мордобій, де краще гвалтувати, і яким чином позбавити когось життя. Натовп вбивць і вурдулаків кочує з одного каналу на інші. Переключаєш їх — і всюди бачиш дуло пістолета, хрустять кості, тече кров, сексуальний стогін. За даними американської медичної асоціації за період шкільних років середньостатистична дитина бачить по телебаченню вісім тисяч вбивств і сто тисяч актів насильства. У нас такі дані ніхто не підраховує. Але вони не менш загрозливі, бо телевізійна кіноматографічна продукція — це відходи з американського та інших конвеєрів.
Нещодавно депутати чи не вперше за 12 років спробували розібратися з порно і насильницькою продукцією. В результаті тепер знімки оголених жінок треба приховувати в середині видань, а кайф від відвертих сцен по телевізору можна отримувати лише після 23-ої години. Для цього існують фільми третьої категорії з відповідною позначкою на екрані. Схоже, це значно полегшить завдання підліткам, які перебувають без нагляду батьків-пияків, зорієнтуватись. А дістати порнолітературу чи відповідні касети в нашому суцільно тіньовому бізнесі давно не становить проблем. Сексуальна («наглієвська») революція, свобода насильства, пропаганда тваринних інстинктів на комерційному поприщі триватиме, оскільки уже розбещене суспільство цього вимагатиме. Хліба і видовищ!
Можливо, найліпше (звісно, відносно) почувають себе ті громадяни, які відрізані від світу. Це вони надсилають сотні листів до редакції з скаргами, що в них не працюють «брехунці». І не працюватимуть! Були сподівання, що влада спроможеться радіофікувати села з пропагандистською метою, бо ж регулярно вибори відбуваються. З’ясувалося, що дешевше обійдеться, якщо виборцям видавати макарони та... обіцянки. А телевізор більшості селян недоступний.
Якщо вже порівнювати реформи післявоєнні і нинішні, то, принаймні тоді в бібліотеках преса та книги потрапляли регулярно і молодь справді була читаючим народом. Тепер в основному це п’ющий контингент. За статистичними даними, кількість бібліотек у країні зменшилася в останні роки на 4,9 тисячі одиниць — щорічно зникає півтисячі. І хоч на Волині такого обвалу не спостерігалося, але читати можна хіба що літературу радянського періоду. Бо ж, наприклад, в середньому на одну сільську бібліотеку торік надійшло шість примірників книг в Луцькому районі, 11 — в Локачинському, 17 — в Іваничівському і т.д. Вже не говоримо про зміст цієї нерідко комерційної літератури.
І партії, які випускають свої видання мільйонними тиражами, і олігархи, які утримують недешеве телебачення, не візьмуться за, здавалось би, безпрограшну пропагандистську акцію — комплектування фондів бібліотек, особливо сільських. Їм це без «надобності»? Не буде політичних дивідендів? Уже не говоримо про комп’ютеризацію провінційних бібліотек, відеотехніку. Хай народ спивається, цікавиться тільки горілкою, сексом, цигарками. Розбещеними легше керувати. Адже маємо ринкові відносини, коли найлегше совість купується.
«Культурний пайок» на душу населення мізерний — 4 гривні 74 копійки. Саме стільки коштів виділяється в бюджеті на культуру. На щастя, в окремих районах області умілі керівники намагаються позбутись отієї ганьби — 0,25 ставки для культпрацівників. Уявляєте, з яким ентузіазмом випускники хваленого університету культури «співаючого ректора» Михайла Поплавського поспішають у віддалені села, щоб нести елітарну культуру в маси? А Поплавський усе співає про розквітлі села і солов’їну мову в Україні, ще краще, як це робили в період «розвиненого» соціалізму.
Багаті вкладають награбовані кошти в мережу барів, кафе, ресторанів і, на диво, навіть в нашій бідній Волині вони вечорами переповнені. Хто б міг подумати, що в Луцьку таких закладів ресторанного типу уже нараховується 272. Навіть по-сусідству, в Ківерцях, є два шинкових заклади з усіма, як то говориться, побутовими вигодами, які працюють цілодобово.
Взагалі ж, бари та кафе — це не найгірший винахід людства. Звісно, в нас не приживуться ті дивні західні звичаї, коли в кафе приходять сумирні відвідувачі і годинами читають свіжі газети, що лежать на столику, та п’ють чашечку кави. У нас куди буйніші традиції. І все ж у Луцьку є розкішні бари та ресторани, де грають українську музику, класичні мелодії. І, звісно, те, що побажає клієнт, котрий, як висловився один штатний скрипаль, «затверджує репертуар гривнею». Як казав один герой популярного фільму, за фахом — продавець динь, «хочу ритмічної мелодії». Так було, так буде у подібних закладах. Ось тільки бари та ресторани не замінять кінотеатрів, бібліотек та високого мистецтва.
Окрім того, погоня за швидкою наживою при потуранні місцевої влади призводить до ситуації, описаної у цьому листі до редакції: «Наш бар починає на повну котушку працювати тоді, коли нормальні закриваються — і до четвертої-п’ятої ранку не вщухає гучна музика. Внизу під вікнами — нецензурщина, бійки, крики, приїзд і від’їзд клієнтів на таксі. Якщо звечора встигнеш заснути, то розбудять серед ночі і не закриваєш очей до ранку. Господар бару сказав, що можемо вибиратися з будинку, якщо це не подобається. Нічні бари, тим більше на околиці міста, є прекрасними точками для збуту підроблених спиртних напоїв, а то й і наркотиків».
Як бачимо, написано із знанням справи і на основі пережитих безсонних ночей. І, справді, можна й схибнутись, безперервно слухаючи кимось «розкручену» всюдисущу Вєрку Сердючку: «Гоп, Гоп! Всьо будєт харашо!». Усе буде добре, на думку творців таких «шедеврів», якщо накрити стола і випити. Таку культуру стада, що опускає людину до рівня бездумної істоти, нав’язують ті, що мають гроші і бажання керувати безправним народом.
Вульгарщина і примітивізм легко сприймаються натовпом, а елітарна культура, патріотичне мистецтво вимагають роботи душі. Можна вже твердо сказати, що від народу ізольовано навіть мистецтво знаменитих українських колективів — ансамблю танцю Вірського, народного хору імені Григорія Верьовки, капели «Думка», капели бандуристів... Очевидно, ця народна спадщина віднесена до «шарварщини», з якою нині модно насміхатися, а разом з тим, звисока ставитись до всього українського.
Ну, а для душі еліта викликає з Москви Кобзона, Кіркорова, Буйнова та інших ідеологів новітнього союзу. І навіть за щастя має, якщо поговорить по телефону з самою «Примадонною». «Гоп, гоп! Всьо будєт харашо!» Тільки для кого?.. Плем’я Хама при умілій режисурі живе і множиться, а клани багатіють на низькопробній продукції, фальшивих підробках під культуру.
Олександр НАГОРНИЙ.