ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ: ТАБІРНІ МУКИ Й ТРІУМФ ВИЗНАННЯ

Минає сто років від дня народження члена-кореспондента Академії наук України, лауреата державних премій УРСР і СРСР, відомого вченого-шевченкознавця, одного із перших членів Спілки письменників України Євгена Степановича Шабліовського.

Володимир ДЕНИСЮК,
заслужений працівник культури України

Волинська земля стала життєдайним джерелом для відомого українського літературознавця, письменника, уродженця м. Каменя-Каширського —Євгена Степановича Шабліовського. Все своє наукове життя він присвятив дослідженню творчості Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, інших величних постатей української літератури.
Народився майбутній вчений у сім’ї вчителя Камінь-Каширського міністерського двокласного училища Степана Шабліовського, відомого у містечку своїми добрими справами. Відомо, що він листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою. Своїм двом синам він прищепив любов до української культури.
Революційні шторми і лихоліття громадянської війни позбавили Євгена Шабліовського дитинства — від тифу помер батько, а згодом не стало і матері.
Він змолоду проявляє себе неординарною особистістю — 1930 року складає екстерном іспити за повний курс історико-філологічного факультету Київського інституту народної освіти й одночасно навчається і здобуває медичну освіту на Київському відділенні медичного інституту. Потім — він аспірант Київської філії Інституту Т. Г. Шевченка, а 1932 року стає директором науково-дослідного Інституту Тараса Шевченка у тодішній столиці України — Харкові. Цього ж року виходить його перша грунтовна праця “Пролетарська революція і Шевченко”. Через рік — нова праця Євгена Шабліовського “Т. Г. Шевченко та його історичне значення”, у наступному — “Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість”.
1934 року, у двадцять вісім літ, Євгена Шабліовського обирають членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук. Приймає його у свої ряди й створена цього ж року Спілка письменників України.
Та саме на початку тридцятих років припинили своє існування українські літературні організації, в основному через репресії режимом письменників як контрреволюціонерів і класових ворогів. Це був час, коли застрілився Микола Хвильовий, повісився Борис Тенета. Режимом було розстріляно Григорія Чупринку, Дмитра Фальківського, Григорія Косинку та багатьох інших. Арешту були піддані Максим Рильський, Михайло Івченко та інші літератори.
У ніч на 15 листопада 1935 року заарештували і Євгена Шабліовського, а також наукових працівників Інституту літератури Є. А. Берлінера, М. В. Золотарьова. Усім трьом інкримінувалися важкі злочини проти режиму за статтями 54-8 (тобто підготовка й спроба чинити терористичні замахи на представників уряду і партії), 54-11 (належність до таємної контрреволюційної організації) Кримінального кодексу УРСР. Після жорстоких допитів таємно-політичний відділ управління Державної безпеки НКВС УРСР надіслав висновок про Шабліовського до Особливої наради при НКВС СРСР — поліцейської внутрішньої структури, яка своїм рішенням визначила п’ять років ув’язнення.
Шабліовський спочатку потрапив у Соловецький табір особливого призначення. Справжньою Голгофою стали Соловки для українства. Євген Шабліовський здригнувся, коли одного разу випадково побачив на площі біля монастиря, перетвореного в тюрму, невелику гранітну плиту, на якій характерним для початку ХІХ століття прописом було зазначено, що тут поховано Петра Калнишевського, який помер у 112 років від роду. Калнишевський 16 літ перебував у кам’яному мішку — келії. Імператор Олександр І 1805 року дарував йому прощення, однак колишній кошовий не прийняв царської милості. Він залишився у своїй келії і через два роки відійшов у вічність.
Згодом Шабліовського переводять у Мончегорський виправно-трудовий табір Мурманської області — один із густої сітки Гулагівської сталінської імперії, яка налічувала лише в 1939 році 392 в’язниці і значну кількість таборів. У 1937—1938 роках репресіями було охоплено, за неповними даними, 4,5—5,5 мільйона чоловік.
Вже наближався до кінця оголошений енкаведистами п’ятирічний термін ув’язнення — і в душі Шабліовського жевріла надія на звільнення. Та не судилося! 4 червня 1940 року Євгена Шабліовського затримали в Мончегорському виправно-трудовому таборі — і він знову потрапив в ізолятор з суворим режимом. Знову допити, знову жахи тортур. Тепер справу ведуть працівники УНКВС Мурманської області. За їх поданням 2 вересня 1940 року Особлива нарада при НКВС СРСР призначила Шабліовському вісім років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Черговий етап — концентраційний табір на території Комі АРСР, поблизу міста Ухта.
Після року перебування у таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. З часом, коли майже при повній відсутності медичних препаратів Шабліовський ставив на ноги безнадійних хворих, він завойовував все більший авторитет.
У таборі Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятилітню юнку з Галичини — Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер. Променем світла у табірній пітьмі стала для Євгена Шабліовського зустріч із Оксаною. Понад рік вони раділи миттєвим зустрічам у тих жорстоких буднях. Та незабаром закінчувався табірний термін Євгена Шабліовського. 9 грудня 1948 року він відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда.
Перебуваючи у засланні, Шабліовський звертається у різні інстанції із численними листами про його несправедливе засудження. 27 травня 1954 року Шабліовський пише заяву в ЦК КПРС на ім’я першого секретаря М. С. Хрущова. Лист на перевірку потрапляє 29 червня 1954 року міністру внутрішніх справ СРСР Круглову, звідти — відповідним службам. У висновках експерти “вішають” Шабліовському чимало вкрай негативних висновків.
Нарешті усміхом долі стріла його звістка, що 27 жовтня 1954 року Центральною комісією по перегляду кримінальних справ осіб, засуджених за контрреволюційні виступи прийнято рішення — Шабліовського від заслання звільнити. Владнавши на місці ряд формальностей, він їде на Крайню Північ, зустрічається із коханою, добиваючись її звільнення. І там же, в місцевому загсі, реєструється шлюб Оксани і Євгена. Весільна вечірка була у невеликій кімнаті загратованого барака.
Подружжя їде на рідну Україну. Шабліовський повернувся в Інститут літератури Академії наук. Уже в рік повернення із заслання він захищає кандидатську дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук, підготувавши матеріали на тему: “Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи”. 1958 року виходить друге, виправлене і доповнене видання книги вченого “Шевченко і російська революційна демократія”. Цього ж року він у Москві бере участь у ІV Міжнародному з’їзді славістів. Його авторитет зростає. Він стає лідером в науковому шевченкознавстві, з ним рахуються. Ще одним виявом визнання стала Постанова Комітету при Раді Міністрів СРСР від 21 квітня 1964 року про присудження Ленінської премії Є. С. Шабліовському за дослідження “Т. Г. Шевченко й російські революційні демократи”. Це вже був тріумф вченого у рік 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка.
У системі, яка його нищила, ламала, він знаходить місце і служить їй. Чи не дивно? З позицій нинішнього дня можна багато про це говорити, але слід зважити на ситуацію часу. Репресований і реабілітований вчений працює над дослідженням творчості Т. Г. Шевченка, корифеїв української літератури.
Попри різні застороги, його Шевченкіана мала досить суттєве значення для утвердження національної ідеї. У книзі “Шевченко і російська революційна демократія” Шабліовський ще 1958 року наголошував, що Шевченко протягом всього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови, української літератури. У виданому 1965 року дослідженні історії української літератури “Шляхами єднання” Шабліовський підкреслює оригінальність, самобутність українського художнього слова.
Окрім того, багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Він чимало зробив для вивчення історії української літератури, питань її методології. Як член редакційної колегії він забезпечував підготовку і видання 8-томної “Історії української літератури” і був відповідальним редактором та автором другого тому. Також він був у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому Повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Його перу належать дослідження творчості Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників. Є. С. Шабліовський особливо наголошував на тезі незалежності України, вишукуючи підтвердження своєї думки у творах Т. Г. Шевченка і сучасників поета. Залишається лише доповнити, що це був час хрущовської відлиги.
1972 року Є. Шабліовському присвоюють почесне звання заслуженого діяча науки УРСР за видатні заслуги в розвитку науки та підготовки наукових кадрів. 1979 року літературознавець удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Та важкий час табірної каторги все частіше давав знати про себе. Холодного січневого дня 1983 року завершився земний шлях Є. С. Шабліовського.
Все своє життя Є. С. Шабліовський був напрочуд скромною і щирою людиною. Він палко любив свою малу вітчизну — Волинь, про що свідчать його численні листи в Камінь-Каширський. І Волинь шанує пам’ять свого сина — українського вченого, чия подвижницька праця залишила глибокий слід в українському літературознавстві.