«Осколок пролетів на відстані волосини від моєї шиї і зрізав великого соняшника»

Я замкнув сам себе всередині міста, мені так легше - постійно бути серед бетонних коробок, міський смог я переношу краще, ніж свіже повітря за його межами. Монотонний урбаністичний галас приємніше за м’які звуки природи. Шум автівок краще, ніж спів птахів, сіра імла над будинками краще від чистого блакитного неба, натовп людей на проспектах приємніший від порожнечі сільської місцевості. Немає тільки місця, де б я міг сховатися від спогадів, і варто мені закрити очі - знову й знову з'являються ті кляті поля соняшників під сліпучим синім небом, поля, наскрізь просякнуті страхом, кров'ю та болем.

У тих полях, вкритих щільним простирадлом тиші, назавжди залишилися багато моїх бойових друзів. Фанат і Стас, Саня та Льончик, Фріц і Сьомий. Та й сам я, обгорілий, оглушений і важко поранений, ледве виповз, притискаючи до грудей скалічену руку, тягнучи перебиту ногу, і нічого не бачачи одним оком, по якому дотично пройшовся осколок. Спека того літа тиснула на мене важким килимом, бій давно вщух, і тільки співали над головою невідомі мені птахи, й ледь чутно потріскувала частина поля, де ліниво танцював вогонь. Відчувши пальцями тверду землю грунтовки, я перекинувся на спину, дивлячись уцілілим оком догори, а Сонце байдуже дивилося на мене, солдата, який невідомо як вижив у страшній м'ясорубці, та у тумані згасаючої свідомості мені здавалося, що соняшники схилилися наді мною та розмірено похитують голівками. Туди-сюди, туди-сюди.

Це була перша хвиля. Найбільші відчайдухи й безстрашні люди, яких я коли-небудь бачив, ми всі були дітьми цієї хвилі, ми увійшли в неї навесні першого року, але аж ніяк не всі вибралися назад. А ті, хто дивом вибрався, залишилися один на один з країною, в якій переважній більшості було на них плювати, з людьми, які жили, наче нічого не трапилось, які не бажали знати про пекло зсередини. Нас розкидало по країні, і у кожного з нас був свій біль всередині, своя порвана на шмаття душа, спогади, що гноїлися, заховані від усіх рани та нічні думки, що невпинно кровоточать. Люди проходили повз, люди поспішали на роботу, додому, до кафе. У людей багато своїх справ, і вони не звертали уваги на ще одного солдата першої хвилі, вони не дивилися уважно в його очі, адже вони не виходили з оточень, не глухнули від безперервних вибухів навколо, не притискалися носами до землі під час артобстрілів. І, врешті-решт, вони не виповзали на закривавлених кінцівках із заростей соняшника.

І куди б я не йшов, де б не перебував, зі мною назавжди залишиться та голівка великого соняшника, яку майже зрізав осколок, що пролетів на відстані волосини від моєї шиї. Вона залишиться зі мною і розмірено погойдуватиметься на тонкій смужці посіченого зеленого стебла.

Зими, як такої, не було. Добігав кінця січень, а місто досі не бачило справжнього снігу та сильних морозів, дні були похмурими, і тонкий шар льоду, яким вкривалися калюжі за ніч, вдень танув, перетворюючись на крижане місиво під ногами. Я їхав на кладовище провідати чоловіка з першої хвилі, з яким особисто ніколи не був знайомий, оскільки його підрозділ перебував в іншому секторі і наші шляхи не перетиналися. В кінці минулого року він вкоротив собі віку. Мовчки. Накинув зашморг і зробив крок уперед. І ніхто не побачив у ньому жодних передумов для цього кроку, ніхто не розгледів в його очах біль, з яким він більше не мав сил боротися та жити. Нікого не виявилося поруч у критичний момент, хто б допоміг, тому він пішов. Не перший і не останній з людей першої хвилі.

Серед рядів могил гуляв пронизливий сирий вітер, наповнений холодною мрякою, що різкими помахами невидимих ​​долонь боляче сік по обличчю. Я дивився на портрет, на усміхненого молодого хлопця у військовій формі, якого від фатального останнього кроку уперед відділяло кілька років, і думав, скільки разів я сам був на тій межі, за якою на мене чекала вічна темрява. Кожного разу я знаходив у собі сили вирвати себе з полону важкої депресії, але черпати їх не було звідки, та їхній запас неухильно добігав кінця. Я не боявся смерті, я боявся життя. Таким, яким воно тепер у мене було, з його жорстокою байдужістю та нічними кошмарами, з обличчями хлопців, які калейдоскопом пробігали перед уцілілим оком, з цими пульсуючими наривами спогадів, які мали гіркий присмак поля соняшників, що тріщало й димілося, димілося й тріщало.

На зворотному шляху я ледве переставляв ноги, в яких після війни оселилася вічна кульгавість. Якось сильно вдарило по мені те обличчя на пам'ятнику, я йшов і думав: а скільки ж ще таких, як він, як я, непомітних і невидимих людям солдатів, які перебувають у бездонній ямі, в яку ніхто не простягає рук допомоги. Скільки ще табуреток візьмуть на себе відбитки ніг тих, хто вижив під «Градами», але не зміг цього зробити в мирному житті. Скільки грам безнадії має плавати в очах, щоб це стало помітно оточуючим, і людину спробували врятувати від останнього в її житті рішення.

Перша хвиля, а за нею друга та третя накотилися й відринули, жбурнувши назад до міст не людей, а фізичні оболонки, всередині яких продовжував тліти несамовитий жар, лунали кулеметні черги та не вщухали крики. Повернулися назад оболонки, а люди залишилися там, під Санжарівкою та Амвросіївкою, в Іловайську та Зеленопіллі, біля Степанівки та Кримського, серед безкрайнього степу зони бойових дій.

На погоду сильно розболілася перебита нога, захотілося присісти відпочити, але на людному проспекті до найближчої лавочки потрібно було пройти ще метрів двісті. Я не поспішаючи рушив до неї, важко тягнучи ногу за собою, а коли дійшов, то майже впав на жорстке дерев'яне сидіння, опустивши голову донизу, в очікуванні, коли біль відступить. Нарешті стало трохи легше, і піднявши погляд, я побачив прямо навпроти себе великий білборд зі світлиною солдата, що стояв спиною до камери, в оточенні соняхів, що простягалися за обрій.

Нарив лопнув, і щупальця темряви, що виповзли з нього, пахли закривавленими жовтими пелюстками.

Коли я виплив на поверхню з туману, що огорнув мене в ту саму секунду, як я побачив той плакат, то виявив себе вдома, у кріслі, з чашкою охололого чаю в руках. Не пам'ятаю, що зі мною було, як я повертався додому, скільки часу це зайняло. Джинси були наскрізь промоклі до середини гомілки, боліла та саднила прокушена нижня губа із застиглою смужкою крові на ній. Темна кімната була сповнена тишею, але в голові моїй не припинялися вибухи і автоматні черги; взявши чашку з холодним чаєм обома руками, я сьорбнув, дивлячись в одну точку. А перед очима все стояв той великий білборд, що з розмаху жбурнув мене на тонку кригу спогадів, яка з тріском розійшлася під моїми ногами, і тепер я тонув, безпорадно борсаючись серед тих жахливих миттєвостей, в яких гинула перша хвиля.

Роки минули, роки, але в пам'яті нічого не потьмяніло та не зблідло, пам'ять була старою злою курвою, кігтями вчепившись в мене, вона щодня нагадувала про себе отруйною сумішшю кадрів із минулого, від якого мені ніколи та нікуди не втекти. І хлопці, мої найдорожчі серцю хлопці, які склали свої голови в тих полях, постійно приходили до мене, іноді я чув їхні голоси, іноді відчував їхні дотики, але виїдали зсередини мене ті миті, коли я знову та знову дивився, як вони вмирають. Один за іншим. Серед палаючих соняшників, серед вогняних стовпів розривів, серед виття та ревіння війни, що лютувала навколо.

Я не повернувся зі Сходу, хоч і вижив. Я назавжди залишився там, з моїми друзями, війна часто приходить до мене, як давня подруга, обіймає, шепоче щось нерозбірливе у вухо, і гладить тонкими холодними пальцями по щоках, ось тільки замість нігтів у неї - гострі леза. І зараз, зіщулившись у тугий клубок у кріслі, я не зміг прогнати з пам'яті той плакат, на якому було зображено все найстрашніше, з чим мені коли-небудь довелося зіткнутися. Воно сниться мені, те поле зі стиглими жовтими голівками, з його сильним ароматом нагрітої землі, на якій незабаром залишаться нерухомо лежати люди першої хвилі.

Воно приходить до мене у снах. У цих клятих ненависних снах.

«Я заблукав. Відстав від своїх, якимось незрозумілим чином опинився один серед густих заростей зеленки, міцно стискаючи автомат; тиша панувала навколо, тісним ковпаком накривши мене. Не було чутно ані співу птахів, ані дзижчання комах, тільки вкрите пилом листя стирчало перед очима, заважаючи все уважно роздивитись, та крони дерев погойдувалися високо над головою в такт поривам спекотного вітру. Була друга половина дня, а вранці ми увійшли до поля соняшників, величезного, що йшло за обрій, в ніс відразу вдарив олійний запах рослин. У полі було дуже душно, і всіх мучила спрага, але води не було взагалі, і наш взвод, брудний і втомлений, пробирався по ньому в напрямку своїх, принаймні, ми сподівалися, що в тому напрямку.

Нас шматували вже три дні, жорстоко та безперервно, завдаючи удари то зліва, то справа, єдиний наш танк спалили біля якогось села, підтримки артилерією не було, і ми були змушені крок за кроком відходити вглиб степу та рідкісних лісосмуг, сподіваючись на підхід основних сил, але сили поки не підходили. Тому цього ранку ми і увійшли до того величезного поля, на іншому кінці якого, за нашими підрахунками, повинна була бути стратегічна траса, яку поки що контролювали наші сили. Ми увійшли, і відразу ж потрапили під сильний обстріл, що розкидав нашу групу в різні боки, і вбив дванадцять чоловік. Фанат загинув відразу, Льончика так важко поранило, що він відійшов через тридцять секунд. Осколки зрізали товсті стебла, жовті головки і людей, гриміло та стогнало усюди, повітря перетворилося на якусь неймовірну суміш із попелу, пилу, диму та вогню, земля була всіяна пелюстками соняшників, почорнілими від кіптяви та людської крові.

Давати бій було нікому - по нас працювали здалеку, тому ті, хто залишився в живих, рвонули геть від епіцентру розстрілу, і я теж побіг, не розбираючи дороги, товсте шорстке листя сікло по обличчю, напівпрозорі нитки липкого павутиння тяглися за мною у спекотному мареві літа. Я відчув, як щось промайнуло повз мою шию, настільки поруч, мов гарячим язиком провело по шкірі, а велика головка соняшника, що стирчала попереду, раптом повільно впала донизу та завмерла на півдорозі до землі, висячи на тонкому клаптику зеленого стебла, який і перебило це щось, що стрімко пролетіло поруч зі мною. Ті, хто зміг вибратися, зібралися в густій ​​лісосмузі, що росла на краю поля; змучені напівживі солдати напружено вдивлялися в тому напрямку, де ще тривали вибухи. Після того, як обстріл вщух, ми почали пробиратися назад, забрати своїх поранених та двохсотих, і ось тоді я якимось незбагненним чином загубився.

Паніка потихеньку вповзала у мозок, я гарячково крутив головою, продираючись крізь густі зарості. Несподівано попереду показався просвіт, я кинувся до нього, вискочив із зеленки та завмер, опинившись знову біля початку того величезного поля, що йшло за обрій. Щось було не так. Відчуття якоїсь НЕПРАВИЛЬНОСТІ переповнювало мене, мов зірвавши листок календаря за 31 грудня, я виявив за ним наступний, з числом 32. Я підняв голову догори та все зрозумів. Сонце тільки піднялося над далекими деревами, був ранок, хоча я точно знав, що мав би бути вечір. Якимось чином я знову опинився у минулому, а попереду мене йшли Фанат і Стас, Саня та Льончик, Фріц і Сьомий. Йшли безшумно, фігури були огорнуті якоюсь дивною сіруватою пеленою, я кинувся за ними з криком, що негайно потрібно зупинитися й повернутися назад, що зараз почнеться, зараз прилетить. Ніхто навіть не обернувся на мій відчайдушний крик, солдати плавно пливли серед соняшників, а потім так само плавно та синхронно лягли на землю; підкоряючись рефлексу виживання, я теж кинувся вниз, і завмер.

Нічого не відбувалося, і за хвилину я піднявся та побачив перед собою порожнечу. Нікого не було на тому місці, де мовчазні фігури побратимів зникли серед високих стебел. І тоді я вже не витримав та закричав на весь голос, я кликав своїх мертвих друзів голосно, надривно, стоячи один серед великих круглих голівок з жовтими пелюстками, я закричав, закричав...»

...Закричав у задушливу тісноту темної кімнати, врізаючись нігтями в долоні, відкинувши голову на спинку крісла. Чашка з чаєм впала на підлогу та розбилася, білі осколки гострими зубами всіяли паркет. Повітря застрягло у горлі, величезним зусиллям волі я зміг проштовхнути його, мені було так погано, що смутні контури кімнати розпливалися перед моїм єдиним оком, всередині продовжувала горіти та плавитися земля, а відкриті мертві очі Сьомого, якого тоді майже розірвало навпіл, пропалювали мені душу.

Я не знаю, скільки мені залишилося, і як довго я зможу жити, блукаючи ночами по тому жовто-зеленому полю, але поки я живий, моя перша хвиля не залишить мене, вона коливатиметься в мені болем та відчаєм, степом і металом, вогнем і обвугленим літом із ніжним оксамитовим запахом смерті.

І куди б я не йшов, де б не перебував, зі мною назавжди залишиться та голівка великого соняшника, яку майже зрізав осколок, що пролетів на відстані волосини від моєї шиї. Вона залишиться зі мною і розмірено погойдуватиметься на тонкій смужці посіченого зеленого стебла.

Туди-сюди. Туди-сюди.

Ян ОСОКА.