Квіти любові та … зради

Квіти плакали, сумували за зненацька змарнованою вродою. Троянди журливо схилили голівки. «Ніхто тепер не гляне на нас», – якось начебто боязко «промовляли» вони.

Червоняста «паляниця» сонця повільно закочувалася за високу стару розлогу вербу, що невідь-як виросла за причілком обійстя і сліпучо- біло випромінювала на землю пекучий невидимий жар. Дзвінкий вітерець, наче вмілий сопілкар, вигравав кучерями доспілого хліба. Наввипередки обігнувши запашний житній лан, з валізами в руках, у біленьких платтячках (пошили ж бо їх на випускний вечір), на сільський путівець завернули дві дівчини. Одна з них пильно дивилася навкруги, адже їй тут жити, працювати.

Погляд русокосої дівчини впав на острівок троянд, які ніжно розносили свій неповторний аромат. Вона ще з дитинства була не- байдужа до цих «королев квітів». І з жалем подивилася на пониклі голівки. В Наталії якось мимоволі зник гарний настрій. Усе було так цікаво, і раптом найулюбленіші квіти у селі стрічають її зі смутком. Дівчина забажала у цю хвилину оживити, освіжити їх. Залишивши край путівця валізу, мовчки пішла навпростець до сільської криниці, яка бовваніла віддалік від незнайомої оселі…

Злетівши увись, дерев’яний «журавель», похитуючись, натужно заскрипів цеберком. Набравши жбан студеної водиці, дівчина, смішно фиркаючи губами, порядкувала біля трояндового острівка.

А подруга Світлана заворожено дивилася на усе це видовище. Наталя так захопилася, що не помітила, як із хати вийшов господар. Він неквапом попрямував під розгілчасту черешню, що стояла обіч обійстя, і став допитливо розглядати русокосу незнайомку. Маленький вітер-пустунець грайливо пестив дівочі коси.

«Ніжне, добре серце у цієї дівчини», – подумав господар.

– А звідки ж будеш, дочко? – вголос запитав із цікавістю літній чоловік. І чи, бува, не фельдшерка? Ми тут чекаємо її з дня на день…

Наталя зашарілася до брів.

– Вгадали, – сором’язливо опустивши голову, тільки й мовила.

Мимоволі вона стала крадькома розглядати співрозмовника, скроні якого були помережані сивиною. Раптом мовчазний сплеск жаху сколихнув її, коли погляд прикипів до його правиці, де сірів похмурою німотою… протез.

Не встигла вона опам’ятатися, як господар оселі був уже біля неї і, простягнувши свою засмаглу від сонця руку для знайомства, без  зайвого етикету, добродушно мовив:

– У селі всі звуть Панасом Степановичем.

– А я – Наталя.

– Усе село буде раде тобі, доню, – ще раз тепло відгукнувшись на приїзд нового фельдшера, Панас Степанович непомітно, водночас легко, як пір’їну, взяв у руки Наталину валізу і жартівливо-офіційно наказав:

– А тепер, добродійко фельдшерко, ідіть за мною. Житимете у нас. Не дивуйтеся, оселя – простора: частину займає медичний пункт, а через поріг – ваша світлиця.

Перед від’їздом у віддалене поліське село, Наталію застерігали, що працювати буде нелегко: бездоріжжя, не в усіх селах є типові фельдшерсько-акушерські пункти. Та труднощів вона не лякалася, оптимізму їй додавала любов до своєї професії.

Вдалині, за крайніми осокорами, що бовваніли у видолинку села, промайнула постать подруги. На прощання змахнувши їй рукою, Наталя якось боязко, невпевнено звернула на споришеву стежину, що вела до її нового житла. У серці «оселилися» дивний неспокій і смуток…

Рвучко ввійшла до своєї кімнати і зблідла від приємної несподіванки – у вазі «палахкотів» букет квітів. Свіжі краплі води на пелюстках троянд від яскравого електричного  світла виблискували, немов бурштинові зерна. І в цю мить її куточок наповнився і затишком, і теплом, і приязню…

Легенький стукіт у двері перервав Наталині думки, і вона поквапом взялася одягати свій білосніжний халат.

До кімнати увійшов високий юнак, її ровесник.

– Здається, я – перший пацієнт, – промовив твердо, навіть трішки зухвало.

– У вас щось трапилося? – тихо переборюючи внутрішнє хвилювання, спитала молода фельдшерка.

Юнак, удавши, що не почув запитання, вів свій монолог далі:

– Звуть мене Олексій, я – син господаря оселі.

Наталя від подиву на хвильку завмерла від почутого.

Олексій, взявши ініціативу в розмові, далі приголомшував русокосу дівчину своєю обізнаністю про неї.

– Про вас я вже начувся від свого батька. І про квіти. Я теж їх люблю і переконаний: той, хто не вбачає краси в квітах, по життю йде пустоцвітом. Вибачте, але ж ви втомилися з дороги… До зустрічі!

Олексій як зненацька з’явився в її кімнаті, так швидко і вийшов із неї. Удалині ще було чути його кроки, а Наталя вже ніжно торкнулася пелюсток троянд. Їй здалося, що вони осіяли всю її світлицю мінливо-іскристими блискітками першого дівочого кохання…

Вибрав собі Олексій свою дорогу: орав поле, засівав його. Особливо втішався, коли на смарагдовому килимі лану не бачив жодного клаптика просіву, бо працював на совість. Трактор глушив, коли село накривали глибокі нічні сутінки. А потім він зустрічався з Наталею біля острівка рожевого дива, де вони вели неквапні розмови про їхнє спільне життя на майбутнє. У день їхнього весілля Олексій приколов до її коси найкращу троянду.

– На щастя нам, – стиха мовив.

…Неподалік його оселі вдивлялося в небо зоряною синявою неглибоке предковічне озеро з дивним найменням – Шкроби. Над ним у мовчазній задумі стояли, наче вартові його спокою, високі старі осокори. Непомітно налетів вітер, принісши на старе подвір’я на своїх могутніх плечах жовтаве листя. Холодна осіння ніч дихнула в обличчя Олексієві лоскотливим вітром.
«Останню борозну роблю сьогодні, – снували у нього думки. Через кілька днів лаштуватися в дорогу на військову службу. Наталя обіцяла писати листи кожен день. Нелегко їй буде тут на самоті…».

Ішли місяці нелегкої армійської служби…

Незабаром друзі щиро вітали Олексія з народженням сина. Летіли, неначе швидкокрилі птахи, у різні кінці країни листи, сповнені чистої любові одне до одного. Олексій повідомляв, що скоро приїде у короткотермінову відпустку, а Наталя – що переїхала із сином до своєї матері у місто…

Це повідомлення насторожило і засмутило Олексія: він пам’ятав, як проти їхнього одруження була її мати. Все говорила дочці: «Не пара він тобі: ні чину, ні вищої освіти. Хіба ти, наша найулюбленіша донька, не здатна на більш забезпечене життя?». Тоді Наталя (молодець!) вистояла від натиску, шквалу докорів своєї ж родини. Чи зможе вдруге не відступити, не схибити?

…Лист запізнювався. Минали у тривозі дні, тижні. Олексій хвилювався. Особливо відчув внутрішній неспокій, коли отримав звістку від батьків. Перші слова, наче жало отруйної змії, вп’ялися в його серце.

«Сину, – писав батько, – приїдь додому, здається, з твоєю сім’єю – не все гаразд. Нехороші чутки дійшли до нас із міста…».

Слова пекли, робили біль нестерпним. Наставали хвилини до необдуманого кроку. Ні, знаходив у собі силу волі. Треба жити, треба боротися за життя. А може, все це – наговір злих людей на Наталю, адже багато було заздрісників у їхнього кохання. Швидше б до рідного гнізда!

…На перехресті доріг Олексій замилувався рідним виднокраєм, вдихнув у груди п’янкий запах осіннього поля. Здалеку долітало приглушене вітром гуркотіння мотора. Не зогледівся, як біля нього зупинився автомобіль. Молодий, з гарним чубом шофер, усміхаючись, засигналив і мовив:

– Ей, військовий, куди мандруєш? Якщо бажаєш – підвезу.

Гладка стрічка асфальту невпинно «бігла» попереду, наближаючи водія і його супутника до старого міста. Олексій мовчки дивився вперед на невидимий горизонт, ніби втішав себе, що саме там отримає відповіді на усе те, що тривожило його.

«Куди він поспішає, до якого гнізда? Чи чекають його там? На що надіється? Чому їхній сімейний корабель, тільки-тільки натрапивши на життєві рифи, не знайшовши міцної опори, йшов до катастрофи? Що чекає їх попереду? Яким буде завтра?».

Ці болючі запитання краяли душу, ятрили серце і тоді, коли він, чекаючи на повернення Наталі «з кінофільму» (так сказали її рідні), блукав тісними міськими вуличками.

…З кінотеатру долинав гамір, веселий, жартівливий щебет. Він стояв у скверику, притулившись від дощу  до міцної крони тополі. Раптом напроти у вікні спалахнуло електричне світло, сніпок проміння вихопив з ночі їх удвох, що стояли біля Наталиного дому.

Вона вже хотіла натиснути на квартирний дзвінок, як раптом перед нею виріс…Олексій.

Особливо відчув внутрішній неспокій, коли отримав звістку від батьків. Перші слова, наче жало отруйної змії, вп’ялися в його серце. 

– Ти? – здивовано мовила. – Міг би попередити… Ось так – без повідомлення... Хоча, може, це й краще. Слідкуєш за мною?..

Перемагаючи своє обурення, Олексій мовчав. Він старався знайти у Наталці хоча краплину доброти, яка колись була у його найкращої «Троянди», як він подумки її називав. Та марно – не знаходив. Тим часом вона із зухвалим запалом розкривала перед ним свої корисливі наміри:

– Альошо, ти не подумав, що я – ще молода. Хотів, щоб я у твоїх батьків сиділа у чотирьох стінах, як черниця у келії. Моя матуся твердить, що я більше до пари своєму шкільному приятелю – Віктору. Його батько – впливова особа у навчальному закладі, а це для мого майбутнього життя багато важить. Зрозумій, Олексію, я вже надто змінилася. Мене тепер не вабить твоя романтика полів. Є на світі речі важливіші: бізнес, друзі за інтересами, красиве життя.

Опіками торкнулися серця ці слова. Олексій був приголомшений. Це говорила його Наталя. В цю хвилину він всім своїм єством відчув, що вона стала далекою від нього, чужою. Олексій не вимовив до неї жодного слова, лише «нагородив» глибоким, мовчазним презирством. Схопивши пересохлими губами осіннього повітря, вже надворі Олексій щосили «кинув» угору, на майданчик, де стояла роздратована Наталя:

– А син таки мій буде…

Ступив крок на вузьке подвір’я, навіть одразу не вловивши під ногами шурхоту опалого листя… А Наталя ще довго відчувала відлуння квапливих кроків Олексія. Він пішов геть, не попрощавшись із нею…

Гостини в батька були короткі.

– Ну ось, тату, і все, – Олексій простягнув йому документ про розлучення з Наталею.

Панас Степанович пильно глянув на сина і тихо, але твердо сказав:

– Зрозумій, Альошо, на світі різне буває. Але добро завжди перемагає зло. В цьому я переконався на собі, не раз бувши у вирі буремних подій. Головне – не май гніву на людей.

Навколо нас живуть, у більшості, – добрі люди. Але хай буде уроком у спадок тобі: не всяке золото, що блищить!

І він міцно притулив до грудей сина, зронивши неприховані чоловічі сльози.

…Червоний диск сонця зачепився за нижні віття старих осокорів, коли до будинку під’їхав сусідський автомобіль. Олексій хвацько сів у легковик, бережно поклавши біля себе валізу.
Загуркотів двигун, і селом, наче вихор, летів автомобіль, залишаючи по собі «клубочки» пилюки, яка врозтіч лягала на все живе навкруг. Спершись на вуличні ворота, стояв самотою батько, бажаючи щасливої дороги синові.

Сонце сховалося за верболіз, передавши свої права осінньому вітру, який розбурхав до чорноти озеро. Хвилі різко набігали одна на одну, вихлюпуючи свої краплини на острівок квітів. Троянди від цього стояли, немов заплакані, незграбно тулилися до сільського путівця. Вони осиротіли. Бо перед тими, хто оберігав їх, милувався, невідь-звідки з’явилася страшна життєва прірва. Наталя ніколи не приїде до них, бо завинила перед Олексієм, а він не загляне до них, бо будуть накликати спомини на незагоєну рану. Спомини про палку любов та гірку зраду…

Григорій ПОЛІЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Місто Горохів.

P.S. Цими днями стало відомо, що серця Григорія Карповича Поліщука раптово зупинилося. Вічна йому Пам'ять і Царство Небесне!