Коли взявся впорядковувати зроблені під час чергової поїздки в Ярівку Горохівського району записи, мимоволі подумав: аби хтось із її мешканців уважніше поставився до вивчення родоводу тутешніх Паріїв, а чи хтось на території Вільхівської сільської ради, до котрої належить Ярівка, зацікавився місцевим краєзнавством, у 2004 році таки не проминула би ярівська громада нагоди відзначити 120-у річницю свого села. Тим паче, що пропускати будь-яку нагоду для святкування у нас, здається, не заведено...
Коли взявся впорядковувати зроблені під час чергової поїздки в Ярівку Горохівського району записи, мимоволі подумав: аби хтось із її мешканців уважніше поставився до вивчення родоводу тутешніх Паріїв, а чи хтось на території Вільхівської сільської ради, до котрої належить Ярівка, зацікавився місцевим краєзнавством, у 2004 році таки не проминула би ярівська громада нагоди відзначити 120-у річницю свого села. Тим паче, що пропускати будь-яку нагоду для святкування у нас, здається, не заведено.
Петро БОЯРЧУК
У Ярівку ж і цього разу привела мене тема, порушена на сторінках „Волині-нової” 15 вересня минулого року в статті „Любов до землі – від прадідів” та продовжена 9 лютого року нинішнього в статті „Розстріляли за те, що розшукував батька”. Нагадаю: в першій ішлося про одноосібницьке селянське господарство уродженця Ярівки Ростислава Парія та його дружини Лесі, котрі мешкають в сусідньому з Ярівкою Ощеві. Призвідкою ж для другої публікації став відгук на першу, що його отримав по телефону від мешканки Маневич Наталії Приходько. Читаючи ту статтю, пані Наталя звернула головну увагу на ім’я Ростикового діда — Талимона Парія. Відтак, зателефонувавши, звідомила, що по материнській, як то кажуть, лінії вона є з роду Паріїв. Але звідки цей її рід бере початок, не знає, бо мамин батько, а її дід Григорій Парій ще хлопчаком у якійсь подорожі відбився від сім’ї, відтак виростав у дитячому притулку, а потім і жив на підсовєцькій тоді вже Житомирщині. Своє походження він неодмінно пов’язував з нинішньою Волинською областю, яку 1921 року більшовицька Росія віддала разом з іншими західними областями України полякам. Отже, заповзявшися розшукати своїх рідних, і слав листа за листом до Польщі. За це в 1937 році був звинувачений совєцькою владою у шпигунстві, заарештований і, як вже за незалежної України дізналися, розстріляний через місяць після арешту. Наталія Приходько сказала мені: — Якщо дід Ростислава Парія Талимон звався по батькові Васильовичем, то може бути, що він доводився моєму дідові рідним братом, а рід наш походить з Ярівки Горохівського району. Та Талимон був Івановичем. Але 88-літня жителька Ярівки Анастасія Дмитрівна Парій, яка була дружиною Талимонові, вказала на те, що Талимонів батько мав шестеро братів, один із яких звався Василем. І що у Василя міг вже бути син такого віку, як Григорій. Отже Талимон, ім’я якого запам’яталося з розповідей Григорія його дружині, а потім передалося дітям та онукам, міг бути йому братом, але двоюрідним. Саму ж подорож, у якій Григорій загубився, Анастасія Дмитрівна обґрунтувала подіями Першої світової війни: — Старші розказували: тут фронт проходив і в 1917 році російські воєнні гонили звідси всіх. Люди наші опинилися аж у Катеринославщині. Я там і народилась у 1918. Жили там три роки. А коли в 1921 році верталися, то було, що людям сказали, як за дві чи три години вони кудись там не перейдуть чи не переїдуть, то границя закриється і зостануться в чужині на завше. Так з’явився в статті „Розстріляли за те, що розшукував батька” висновок: витоки родоводу Наталії Приходько можуть бути усе ж із нинішньої Ярівки, від тутешніх Паріїв. А слова Анастасії Дмитрівни: „з тих ярівських Паріїв, котрі знали і могли би сказати про це більше, нікого вже нема” — попри все залишили у згаданому висновку відчутний сумнів. Тим часом декотрі інші паріївські імена, які прозвучали, серйозної уваги не привернули, оскільки вказували на осіб від Анастасії Дмитрівни помітно молодших. Здавалося, чим вони можуть почуте від неї доповнити? Але невдовзі після того, як статтю було опубліковано, Леся Парій повідомила про жительку Ярівки Євдокію Парій. Мовляв, через те, що „менша” від Анастасії Дмитрівни „на цілих 13 літ”, якось забули тоді про неї. Доводиться ж вона ближчою для Гриши Парія родичкою, і коли прочитала газету, то з’ясувалося, що багато про нього знає. Свою більшу від інших поінформованість народжена 1931 року племінниця Григорія Парія Євдокія Михайлівна Парій пояснила тим, що була уважна до розповідей діда свого Василя. З них і запам’ятала подробиці, які, здавалося, безнадійно згубилися вже в минулому. Отже, від першої дружини, котра дочасно померла, Василь Парій мав двох синів – Михайла та Григорія. Від другої – дочок Варвару і Катерину. І малолітній ще тоді Гриша справді загубився у крутежах Першої світової війни. Але не 1921 року, 1917-ого, коли Ярівка опинилася у прифронтовій смузі і, за висловом Анастасії Дмитрівни, „російські воєнні гонили звідси всіх”. У валці „біженців” Василь Парій із сім’єю дістався кіньми до Боремля і, з’їхавши з дороги, поставив запряг за кущами оддалік. Попереду був Стир. Вирішив і коням дати перепочити, і прив’язаній до воза корові. Послав Михайла з Грицьом до річки, аби принесли худобі води. Біля річки й потрапили хлопці на очі російським солдатам. Михайло від них утік, а Гриця схопили. Прилучили до тих, хто плентався у хвості людської вервечки. Усіх поквап но погнали на міст. Кількох, що за хвилину-другу до річки доцугикали, на нього вже не пустили. А щойно ті, кого погнали, перейшли на протилежний берег, як потужний вибух розніс моста ущент. Марно прочекавши на Гришу, який, сподівалися, зостався на лівому березі, поріділа сім’я подалася назад. — А ніхто вже й не думав, що Гриша десь є живий, — говорила мені Євдокія Парій. — Тільки тепер завдяки вашій газеті дізналися у Ярівці про його долю. Ні від батька свого, а Грицьового брата Михайла, ні від діда Василя ні про які Гришові листи я ніколи не чула. А дідо Василь любили про минуле говорити. То коли б щось таке було, — не мовчали б. Мені аж дивно стало, як у газеті прочитала, що за Польщі Гриша навіть не з кимось тут, а з самим батьком начебто переписувався. Однак і розповідь Наталії Приходько про дідове листування – не вигадка. З ким же він листувався, якщо з одного боку факт цей стверджується, а з іншого заперечується? Конкретна відповідь і досі, можливо, зберігається в якихось архівах. Хоч, пам’ятаючи, за що Григорія Парія засудили до страти, можна вдатися і до певних припущень. Хіба за тих сумнозвісних літ параноїдальної до всіх підозри і тотального вистежування не був перший же його лист у підпольську Волинь прочитаний сталінською спецслужбою? А після цього хіба не могло бути так, що всі наступні його листи далі цієї спецслужби вже не йшли і відповіді на них писалися в її ж кабінетах? От і став таким чином Григорій Парій жертвою чекістської „гри”, яка мала довести, що є він впровадженим у совєцьке суспільство агентом ворожої розвідки. — Я десять літ прожила із свекрухою, — розповідала Наталія Приходько, — а тільки в перший рік незалежної України почула від неї, що була під час Другої світової остарбайтеркою. Навіть у своїй хаті говорити про це вголос вона боялась. Тоді моєму чоловікові Сергієві запропонували посаду в одній установі. Вже, здавалося, мав там працювати. Але раптом, нічого не пояснивши, відмовили. От ми й думаємо: чи то через те, що дід мій був репресований, чи тому, що матір його вивезли були до Німеччини? — Це місце, — розповіла Євдокія Михайлівна, — де тепер Ярівка, називали колись Осичником. Дідо Василь оповідали: осики росли тутай аж під хмари. А під осиками красноголовців, коли пора на них приходила, так густо бувало, як дітей у мого прадіда Михайла. І не жив тут ніхто. Прадід приїхали сюди з Дмитрова, що за Радеховим на Львівщині. Привезли з собою цілу хуру малих — Василя, Івана, Гриця, Степана, Семена, Томаша, Маринку та Дмитрика. З прадідовою ще одна сім’я приїхала. Теж Парії, однофамільці. Накосили трави, поробили курені і жили в них до морозів, поки не спорудили хати. Худобу поїли водою з долини, а собі возили воду з джерела біля Вільхівки. Так починалося село. За Польщі пан, який землі тут одержав, назвав Осичник Ядвигівкою, бо так дочку його кликали. А за других совєтів став наш Осичник Ярівкою. Така-от історія... Коли прадід Михайло сюди приїхали, дідо Василь мали одинадцять літ. Прожили вони 73 роки і померли на Трійцю в 1946... Не важко, отже, визначити дату заснування нинішньої Ярівки з точністю до місяця. Дітей же у ній і сьогодні, порівняно з іншими селами Вільхівської сільської ради, — як красноголовців у колишньому Осичнику.
