У нас, “дітей війни”, особливе ставлення до фронтовиків і до їх подвигу. Бо й досі перед очима сумні картини прощання наших матерів з чоловіками та синами, яких польові військкомати весною 1944 року масово ставили на Волині під гвинтівку і кидали у нещадне полум’я пожираючих людські життя різних фронтів...
Василь ФЕДЧУК, член Національної Спілки журналістів України, ветеран радіожурналістики.
У нас, “дітей війни”, особливе ставлення до фронтовиків і до їх подвигу. Бо й досі перед очима сумні картини прощання наших матерів з чоловіками та синами, яких польові військкомати весною 1944 року масово ставили на Волині під гвинтівку і кидали у нещадне полум’я пожираючих людські життя різних фронтів.
Через якийсь час листоноші почали приносити солдатські листи-трикутники, а згодом — і перші похоронки. Жіночий крик, дитячий лемент виривались через вікна хатин. Тривога і смуток огортали серця солдаток, чоловіки яких теж десь воювали: а що чекає їх завтра? Я сам був свідком цих подій у рідному селі Доросині, що в Рожищенському районі. Бо вже влітку 1944-ого першими вдовами у нашому селі стали Уляна Тимощук, Зоська Кравчук та Ганна Ваколюк. А до вересня 1945-ого ще сто чорних звісток надійшло до осель моїх земляків. Кожен четвертий доросинівець не повернувся з фронтових, обпалених воєнним смерчем доріг. Відняла війна у Віри Іванівни Войтюк її чотирьох синів: Миколу, Федора, Івана та наймолодшого Василя. Не прийшли до Зіновії Остапівни Ваколюк три сини: Пилип, Іван та Олександр. Не повернулися до Олени Йосипівни Кравчук два сини — Гордій і Павло... І так у багатьох інших родинах. Зараз залишились тільки їх імена як пам’ять для внуків і правнуків золотим тисненням на обеліску Слави у центрі села та давні фото у стареньких рамках в оселях на стіні і в музеї історії Доросинь. А ще не можу не пригадати і солдатської доброти тих, хто в кінці березня визволив від фашистів наше, а через декілька днів й інші села району. На деякий час тоді в Доросинях розмістилась рота мінометників 181 Сталінградської стрілецької дивізії. Про це я дізнався аж через три десятки літ, коли пощастило взяти інтерв’ю в колишнього начальника штабу цієї уславленої дивізії генерал-майора Василя Зайцева. Тоді на ювілей визволення Рожищ він уперше приїхав з Москви і привіз з Подольського військового архіву виписки та карти про бойовий шлях цієї частини та розміщення полків, рот і батальйонів у селах району. Виявляється, стояли вони в Уляниках, Підгірному, Береську, Кисилині, Доросинях та Вітоніжі. І охоче допомагали місцевим жителям у весняно-польових роботах, заготовляли сіно, дрова, ремонтували оселі і нехитрий реманент. Аж поки в липні не прорвали фронт і пішли через Локачі—Іваничі за Буг, на територію Польщі. Ми, сільські хлопчаки, незважаючи на заборону матерів, часто навідувалися на позиції мінометників. І завжди поверталися з гостинцями — гільзою патрона, зірочкою з пілотки, приношеним солдатським погоном, сухарем чи грудочкою цукру. Ці солодощі пропахлий тютюном вусатий дядько, здавалося мені, надто повільно діставав із свого речового мішка і фінкою відколював від буци рафінованого цукру. Щиро кажу, що кращих ласощів я ніколи не споживав за свої подальші літа. Тепер розумію, що цими дарунками у їх серцях щемом відбивалися згадки про рідних дітей, які десь далеко вдома також потерпали від воєнного лихоліття та нестачі батьківської ласки... Хотілося б ще коротко нагадати і про такі факти, які з плином часу забуваються. Селище Рожище (нині місто) батальйони Сталінградської стрілецької дивізії визволяли двічі. Перший раз 5-ого лютого. І тримали тут оборону до 23 лютого, коли німці танковим ударом з боку Ковеля змусили наші підрозділи поспішно відійти на правий берег Стиру — на Вовнянку, Рудню і Рокині. Там вони закріпилися до повторного наступу 18 березня. І ось тоді в окупованому селищі, під самим носом у німців, майже три тижні на базі місцевої лікарні діяв підпільний госпіталь. Лікар Семашко, медсестри Крадецька і Вільчинська щохвилини, ризикуючи власним життям, рятували 21 бійця цієї дивізії. Вони за одну ніч переписали історії хвороб поранених, яких не встигли евакуювати. Створили спеціальний блок, на дверях якого повісили відлякуючу табличку: “Тиф”. Але коли б хтось з обслуговуючого персоналу на них доніс, це закінчилось би розстрілом усіх медпрацівників. Зрадників серед своїх не виявилось. І коли Рожище звільнили, капітан медслужби Перипечаєв із сльозами обіймав своїх побратимів і дякував їм за цей подвиг. Друга історія не менш хвилююча. Влітку 1945-ого, повертаючись із Бреслау, де ця дивізія зустріла День Перемоги, лейтенант Павло Богачов заїхав у село Валер’янівку до своєї рятівниці Марії Носко. А через 40 літ — у річницю визволення району від окупантів — його запросили із Бєлгорода в Рожище і він повідав журналістам історію свого спасіння. – Наша батарея,— розповідав ветеран,— розмістилася в садках жителів хутора Серхів цього села, а стрілецькі підрозділи дивізії — на лівому березі річки, в самому селищі. І ось вранці 23 лютого 1944 року фашистські танки на плечах відступаючих планували захопити залізничний міст. Зім’явши заслони, хрестаті бронемашини вже навіть почали переправлятись. Їх прицільним вогнем накрили радянські артилеристи. Але в перші хвилини бою загинула вся обслуга однієї гармати. Німецький коректувальник дав своїм танкістам її точні координати. – Серед вбитих міг бути і я,— продовжував Богачов,— але тоді мене на якусь мить затримала уже в дверях господиня хати, де ми мешкали і з сином якої Василем я заприятелював. Перед боєм вона поблагословила мене і сказала: “Жити будеш, синку!”. Ця Божа мить врятувала мені життя, хоч я був ще двічі згодом поранений. Тоді ж заслужений фронтовик детально оповів і про хоробрих бронебійників Єфремова і Чистякова, які під час бою знищили декілька ворожих танків. Про їх подвиги та славне трудове життя (а після війни вони осіли на Волині) є окремий стенд у музеї бойової Слави дивізії місцевої середньої школи № 1. Його ще три десятки років тому створила із своїми вихованцями велика подвижниця військово-патріотичного виховання освітянка Марія Андріївна Бойко. Хай вічною буде наша пам’ять про неї та усіх ветеранів Другої світової війни у незалежній Україні.
