Як зараз пригадую те літо 1944 року. Червона Армія з боями виходила до західних кордонів. Наша дивізія, прорвавши укріплення ворога південніше Ковеля, переслідувала фашистів. Були звільнені від ворога села Купичів, Бобли, районний центр Турійськ. Ми підходили до Західного Бугу…
Микола ПІВНЕНКО, старший сержант 920 стрілецького полку 247 стрілецької дивізії
Як зараз пригадую те літо 1944 року. Червона Армія з боями виходила до західних кордонів. Наша дивізія, прорвавши укріплення ворога південніше Ковеля, переслідувала фашистів. Були звільнені від ворога села Купичів, Бобли, районний центр Турійськ. Ми підходили до Західного Бугу.
В розвідку зі мною були послані солдати Жежеря, Халюков, Петренко, Гаврюшевський. Навпроти нас із лісу вийшла жінка, вона вела корову. За материну спідницю тримається дівчинка років чотирьох. Озирається зляканими оченятами навкруги. Скільки жахливого і жорстокого довелось побачити цій дівчинці вже на самому початку свого життя. Але тепер усе позаду. Жінка зупинилася, поправила хустку на голові, привітно махає нам рукою. Вона, як багато інших, поспішає до рідного дому. Але чи вцілів він? Чи буде дах над головою після того, як пройшов фашист? Ми з боями йдемо вперед, за собою лишаємо могили своїх друзів. Жити та жити б цим молодим хлопцям. Імена полеглих олівцем пишемо на дерев’яних дощечках, бо більше нічим. Але нікого з полеглих не забудуть люди. На могилах героїв піднімуться обеліски, спрямовані в мирне голубе небо. Попереду щось горіло, задушливий дим низько стелився над землею. Просвистів снаряд, за ним другий. У густому житі стали рватись міни. У проміжках між вибухами солдат Жежеря почув жіночий голос і плач дитини. Прислухався, плач повторився, ніби зовсім поруч. Федір побіг на голос. У невеличкій ямці побачив жінку. Вона сиділа на землі в одній спідній сорочці. Правою рукою пригортала до себе малу дитину. Лівою рукою затискала рану на нозі. Червона цівка крові стікала на землю. Жежеря розірвав індивідуальний пакет, міцно забинтував ногу. – Пан-товариш солдат,— сказала вона. — О, горе, горе! Хата спалена, корова забита. Фашисти не повернуться сюди? – Ми поженемо їх далі за Буг. Все буде добре,— заспокоїв жінку Жежеря. Жінка розуміла ці прості слова, вона приймала їх до свого серця, заспокоїлася. Ми прийшли до свого західного кордону. “Прощай, Україно, прощай, Вітчизно. Ми повернемось до тебе, рідна земле, тільки, можливо, не всі”,— казали ми. Попереду за Бугом виднілась безіменна висота, а за нею стояв мовчазний сосновий ліс. Там десь ховався ворог, якого за будь-яку ціну потрібно вибити і погнати далі. І ось заграли “катюші”, ударила артилерія, наступ продовжувався. м. Олександрія Кіровоградської області.
